Фрідріх навіть в полоні намагався підтримувати любов до природи. Тому «коли протала земля» він копав грядочку та садив там квіти. Та діти розбивали грядку, розкидали каміння, кидали у них землею. Але герой не сердився. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин.
Діти любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав їх на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Фрідріх дивував жінок «…Робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонце і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху…»
Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. У нього була фотокартка, якою він любив хизуватися. На ній були двоє дівчаток у білих сукенках і білих черевиках. Це були його доньки. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, повернутися додому герою не судилося.
Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством (повісився). Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: «Ви не знаєте, де наш тато? »
