Специфічною для культури епохи стала розмаїта мовна атмосфера, що склалася внаслідок Великого переселення народів на європейських теренах і багатоетнічності культури Візантії. Це "багатоголосся" мов етносів відбивала усна світська культура. Утвердження ж єдності, непорушності церкви та її духовної влади потребувало мовної єдності. У Візантії мовним чинником об'єднання етносів та підтвердження зв'язків візантійської культури з античною стала грецька мова, у Західній Європі - латинська мова.
Теоцентризм зумовив особливості розуміння простору і часу. Згідно з геоцентричною моделлю Всесвіт обертався навколо створеної Богом нерухомої Землі. Це відповідало даності та незмінності настанов християнського світогляду. Єдиним "володарем" часу стала церква, розділивши його на земний (плинний) і сакральний (статичну вічність, адекватну вічності та незмінності Бога та його влади). Церква визначала і ритм буття людини протягом дня (за до служб) та року (за до церковного календаря).
У контексті християнської парадигми світобачення було сформовано нове розуміння історії людства - як руху від акту створіння світу до неминучого Страшного Суду. Невідомість часу його настання спричинила есхатологічніть (від грець. - останній, кінцевий) - постійне очікування кінця світу та розплати за гріховне буття. Це просякало земне життя людини трагізмом і драматизмом і водночас ставало для неї пересторогою, спрямовувало буття індивіда на втілення християнських чеснот, духовне вдосконалення, прилучення до непорушних вищих духовних релігійних цінностей.
Їх одвічна значущість, як і статичність геоцентричної моделі світу, який був створений Богом у досконалості, закарбовували сталість, канонічність духовних орієнтацій. Людина, дотримуючись традицій, уникала новацій, збагачення наукового знання про світ, оскільки освячена авторитетом (отців церкви зокрема) точка зору для неї була безперечною.
Значущим для епохи було надання образу людини конфліктності, дуалістичності. Як найвище створіння Бога вона душею належала сакральному світу, тілом - земному. Засобом вирішення цього конфлікту став аскетизм - свідоме зречення земних благ, насолоди земним буттям заради торжества духу. Аскетизм проголошував першість ідеалу духовної краси, духовного звеличення людини, яке досягалося усамітненням і самообмеженням, приборканням пристрастей тощо. Одним із утілень аскетизму було чернецтво, яке демонструвало втілення християнських чеснот самим монастирським життям. Однак монастирі стали не тільки "оазами" світу сакрального на землі, а й осередками організованого господарства, що в подальшому зробило церкву одним із основних землевласників.
Глобальні зміни характеризували художню культуру, якій була притаманна диференційованість. Сакральне мистецтво в канонічних формах, спрямоване на втілення релігійної образності та ствердження первісної значущості душі, зосереджувалося в монастирях і церквах. Переважно в усних, варіативних формах існувало світське мистецтво. Орієнтоване на втілення земного начала, воно переважно малоцехову організацію. Тільки в цих осередках було можливим становлення засад професійної освіти, що надзвичайно важливо з огляду на зростання значущості професіоналізму в мистецтві. Однак у цілому мистецтво розумілося як ремесло.
Змінилися роль і місце митця в соціумі. Теоцентричні уявлення унеможливлювали індивідуальність мистецького бачення та відтворення світу, формуючи уявлення про художника як анонімного посередника між небесним і земним світами, інструмент у руках Бога-творця.
Церква як головний замовник мистецтва визначала й систему засобів і принципів художньої виразності, відповідних дохристиянській ідеології. Фундаментального значення набули алегоризм і символічність, які дозволяли трактувати світ земний як відбиття світу небесного і надавали мистецтву епохи, крім наявного, ще й прихованого, таємного змісту.
Теоцентричні орієнтації епохи позначилися і в наданні першості ідеологічній, виховній, сугестивній (навіювання) та дидактичній функціям сакрального мистецтва. Для церкви воно стало одним із засобів утвердження у свідомості неписемних, неосвічених мас неземної величі божественного начала та значущості релігійних настанов. У доступних і водночас вражаючих уяву образах мистецтво "розповідало" людині сакральну історію та виховувало її в належному дусі, створюючи перед нею картини як небесної благодаті, так і Страшного Суду.
На смену светлому и непосредственному, открытому взгляду на мир, на смену упоению жизнью приходит эпоха разочарования, анализа, скепсиса и «тоски по жизни» . На смену эпохе Пушкина приходит эпоха Лермонтова. Эти эпохи разделил 1825 год, год разгрома восстания декабристов. И в поэзии Лермонтова с первых же строк звучит тема одиночества.
Противоположность двух поэтических миров отчетливо видна при сравнении «Пророка» Пушкина и «Пророка» Лермонтова. Лермонтов подхватывает пушкинскую тему преображения поэта в пророка и развивает ее. У Пушкина стихотворение звучит предвестием великого дела, которое предстоит свершить пророку в мире, широко открытом перед ним, ждущем его:
...обходя моря и земли,
Глаголом жги сердца людей.
Лермонтов же эту тему продолжает в ином ключе — печали и разочарования. Мир, куда выходит лермонтовский пророк, полон злобы и вражды. Все живое, доброе, истинное, светлое, чистое сосредоточилось в пророке и на том островке жизни («в пустыне») , куда его изгоняют «они» , — те, кому пророк пытался проповедовать «любви и правды чистые ученья» . Эти «они» , исполненные бешеной злобы, самодовольной гордости и неверия, «жадною толпой стоящие у трона» , — палачи «Свободы, Гения и Славы» . «Они» — пестрая толпа «приличьем стянутых масок» , это рабы и господа, населяющие «немытую Россию» , это и «наше поколенье» , постыдно равнодушное к добру и злу.
Ощущение потерянности, одиночества знакомо людям 30-х годов XIX века. Журнальные статьи тех лет полны размышлений о ничтожестве и бесплодности молодого поколения, ничего не приобретшего и преждевременно одряхлевшего. Но никто в то время в искусстве с такой силой и полнотой, с такой болью и страстью, как Лермонтов, не раскрыл трагедию одинокой души, брошенной в холодный, враждебный, жестокий мир. Однако это одиночество не отрешенность от жизни, это упрек и вызов окружающей поэта действительности. Протест заглушает в поэте настроение безысходности, рождает жажду жизни, стремление не бежать от мира, а найти себя и свое место в нем. «Отворите мне темницу, дайте мне сиянье дня» , — в этих словах стихотворения «Узник» звучит страстный порыв поэта к свободе, к счастью.
Объяснение:
