Роман в стихах «Евгений Онегин» был написан А. С. Пушкиным в 1820-1830-х годах и со временем стал одним из наиболее значительных произведений русской словесности. Писатель посвятил работе над этим романом более семи лет и, кажется, вложил в него всю душу. В образе главного героя, «молодого повесы» Евгения Онегина, он воплотил как достойные, так и негативные черты. Онегин резко выделялся на фоне окружающих своей незаурядностью и резким мышлением. По натуре он аристократ, привыкший к столичной разгульной жизни, что немного отталкивает сельских жителей.
Со временем он устает от городской суеты и переезжает жить в имение, доставшееся ему по наследству от покойного дядюшки. В этой самой деревне и меняется коренным образом его жизнь. Там он знакомится с другим молодым человеком, который становится его лучшим другом и с милой Татьяной. По какой-то причине Пушкин очень жесток со своими героями, утверждая, что счастье для них невозможно, и это предопределенно свыше. На самом деле, никто из главных героев не находит своего истинного счастья, поэтому это произведение можно смело причислить к драматическому жанру.
С самого начала поэмы мы понимаем, что Онегин не умеет любить. Он разбалован жизнью, балами, светскими раутами, женским вниманием. Для него женщины давно перестали быть тайной или объектом недосягаемости. Он не знает, что такое упорный труд. Интерес к чему-либо у него давно безвозвратно угас, поэтому его существование бесцельно. В деревне он много читает, проводит много времени на природе. С Ленским и с Лариными знакомится только от скуки. Он прекрасно понимает, насколько они с ним разные. Восемнадцатилетний Владимир - «поклонник Канта и поэт». Его душа чиста и непорочна. Этот герой верит в существование истинной любви и видит в ней высшую цель существования человека.
Все эти мысли давно перегорели в душе Онегина. Он видит в своем новом знакомом и друге молодую наивность, которая со временем, по его мнению, должна перегореть. По инициативе Ленского он знакомится с семейством Лариных. Старшая сестра Татьяна сразу же находит в нем свой идеал, и недолго раздумывая, пишет ему любовное письмо. Для девушки, выросшей на французских романах и вдали от городской суеты, это был единственный выразить свою симпатию. В ответ она получает холодный ответ, продиктованный скорее благородством. Евгений не хочет, чтобы девушка утешалась пустыми мечтами, поэтому прямо заявляет, что он не создан для семейной жизни.
Ленский, тем временем, ухаживает за младшей сестрой Татьяны, за Ольгой. В противовес сестре Ольга весела, общительна и заурядна. Из-за нее между друзьями происходит спор, после которого они стреляются на дуэли. Ленский умирает молодым, так и не успев пожить. Ольга недолго горевала после гибели жениха и вышла замуж за улана. Татьяна после долгих уговоров матери уехала в Москву, где повстречала какого-то важного генерала и стала его женой. Через два с лишним года Онегин на одном из Петербургских раутов повстречал Татьяну, но это уже была совершенно другая Татьяна - холодная, неприступная светская львица. Когда он говорит ей о любви, она отвечает, что теперь ее место рядом с мужем.
На этом роман Пушкина заканчивается. Мы видим, что ни один из героев не нашел личного счастья. Кажется, сам автор им глубоко сочувствует. Жизнь учит Онегина тому, что былого не вернуть, как ни старайся. Когда он понимает, что мог бы любить одну Татьяну, и больше ему ничего для счастья не нужно было бы, уже поздно. Он слишком поздно разглядел в ней нравственную силу и красоту. Когда он ей признается в любви, то ждет от нее злорадства в наказание, а Татьяна наоборот остается верной себе и ведет себя просто, искренне и доверчиво. Она говорит, что возможно также любит его, но счастье для них уже невозможно. Таким решительным отказом завершается знаменитая поэма.
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.
З глибокої давнини людині притаманне символічне розуміння світу. Одна концепція символу склалася лише в епоху романтизму – у творах І.Канта, Ф.Крейцера, Й.-В.Гете, Ф.Шиллінга. Німецькі романтики зробили вагомий внесок у розвиток теорії, показавши багатозначність символу, його здатність втілювати “ загальну Ідею”.
Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло і Франції.
Французька романтична лірика середини ХІХ ст. підготувала перехід до якісно нового етапу літератури – символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.
Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70-80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший – 70-ті –друга половина 80-х років ХІХ ст. – період становлення напряму. У цей час С.Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття “цілісних емоцій” та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж.Мореаса “Літературний маніфест. Символізм”, яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо та інших ліриків Франції.
Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.
У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але етстетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і лутературними знахідками.
Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального ( об’єктивного), духовного ( суб’єктивного) та ідеального ( світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.
Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.
