«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
Николай Павлович-«поначалу тоже никакого внимания на блоху не
обратил, потому что при восходе его было смятение, но потом один раз стал
пересматривать доставшуюся ему от брата шкатулку и достал из нее табакерку,
а из табакерки бриллиантовый орех, и в нем нашел стальную блоху», «велел сейчас разузнать: откуда это и что такое означает?», «был ужасно какой замечательный и памятный ничего не забывал», «я знаю, что мои меня не могут обманывать», «что за лихо! -но веры в русских мастеров не убавил», «я знаю, что мои русские люди меня не не обманут», «-Оставьте над ним мудрить, -пусть его отвечает как он умеет»,
Платов-«скучая по своему хозяйству всё государя домой манил», «и чуть если Платов заметит, что государь чем-нибудь иностранным очень интересует, то все молчат, а Платов сейчас скажет: так и так, а у нас дома своё не хуже есть», «Государь оглядывается на Платонова: очень ли он удивлён и на что смотрит; а тот идёт глаза опустивши, как будто ничего не видит», «держит свою ажитацию, что для него всё ничего не значит», «было ему и радостно, что англичан оконфузил, а тульского мастера на точку вида поставил, но было ему и досадно: зачем государь под такой случай англичанин сожалел!», «доводил, что и наши на что взглянут - все могут
сделать, но только им полезного ученья нет. И представлял государю, что у
аглицких мастеров совсем на все другие правила жизни, науки и
продовольствия, и каждый человек у них себе все абсолютные обстоятельства
перед собою имеет, и через то в нем совсем другой смысл», «был еще жив и даже все еще на своей досадной укушетке
лежал и трубку курил. Он как услыхал, что во дворце такое беспокойство,
сейчас с укушетки поднялся, трубку бросил и явился к государю во всех
орденах», «не могут ли наши
мастера сего превзойти, чтобы англичане над русскими не предвозвышались», «не совсем доволен был тем, что тульчане так много времени требуют не говоря ясно», «я вам верю, но только смотрите, бриллиант чтобы не подменить и английской тонкой работы не испортите», «ехал очень спешно и с церемонией», «а если какой казак задремлет, Платов его сам из коляски ногою ткнёт, и ещё злее понесутся», «из коляски не вышел, а только велел свитому как можно скорее привести к себе мастеровых, которым блоху оставил», «и ещё мало этот свистовой отбежал, как Платов вдогонку за ним раз за разом новых шлёт», чтобы как можно скорее», «Всех свистовых разогнал и стал уже простых людей из любопытной публики
посылать, да даже и сам от нетерпения ноги из коляски выставляет и сам от
нетерпеливости бежать хочет, а зубами так и скрипит-все ему еще нескоро
показывается», «Ну, так врете же вы, подлецы, я с вами так не расстануся, а один из
вас со мною в Петербург поедет, и я его там допытаюся, какие есть ваши
хитрости», «встал, подцепил на себя ордена и пошёл к государю, а косого левшу велел свистовым казакам при подъезде караулить», «Думал он так: чтобы этим государя
занять, и тогда, если государь сам вспомнит и заговорит про блоху, надо
подать и ответствовать, а если не заговорит, то промолчать; шкатулку
кабинетному камердинеру велеть спрятать, а тульского левшу в крепостной
казамат без сроку посадить, чтобы посидел там до времени, если понадобится», «и вот хоть никого в свете неприятеля не пугался, а тут струсил