“Пурпурові вітрила” характеристика Лонгрена Лонгрен – герой повісті «Пурпурові вітрила», колишній моряк, батько Ассоль. Лонгрен колись був матросом на величезному бригу. Він віддав десять років улюбленій службі, але після смерті дружини змушений був піти, так як у нього на вихованні залишилася маленька дочка. Обставини смерті дружини не залишали його в спокої. Одного разу під час його чергової тривалої відсутності у Мері закінчилися гроші, так як вона все витратила на лікування після важких пологів. Коли вона звернулася за до до власника трактиру Меннерса, той обіцяв до але тільки за любов. Тоді Мері вирішила поїхати в місто і заставити обручку, але по дорозі застудилася і незабаром померла. Лонгрен по натурі був досить замкнутим і неговірким, а після смерті Мері і зовсім став відлюдним. Односельці його не любили і цуралися, особливо після одного випадку. Коли шинкар Меннерс вийшов у море на своєму човні, його штормом віднесло в згубні простори, Лонгрен все бачив, але й пальцем не поворухнули, щоб до йому. Лонгрен був дуже турботливим і люблячим батьком. Заради Ассоль він працював не покладаючи рук, майстрував іграшки для міських магазинів. Коли іграшки вже не розкуповували, він вирішив знову виходити в море. Спочатку рибалив, а потім пішов служити на поштовому пароплаві. І незважаючи на ставлення до нього людей, Лонгрен умів любити, чого, на його думку, не вміли жителі Каперни.
Объяснение:
Детство князя в ратной науке. Он учился управлять княжеством и дружиной. С 13 лет он занялся делами, которые были обязательны для княжеского звания, – войной и охотой. Мальчику едва исполнилось 12 лет, отец уже стал брать его на охоту. Юный охотник с волнением слушал, как кличане (загонщики) загоняли вепрей в осенней дубраве, и поразил копьем первую свою жертву.
Надо сказать, что все родственники князя Владимира тоже любили охоту. Сестра Евпраксия, бывшая замужем за королем Генрихом IV, вместе со своим мужем охотилась с соколами. Сыновья были охотниками, особенно князь
Ярополк.
Однако, понятие мозг отличается от понятия разум. Мозг нам делать привычные, но в то же время необходимые вещи: ходить, кушать, пить, говорить. А вот, что уже говорить - это решает наш разум. Именно его мы "воспитывпем", вкладывая в него различные правила приличия, такта, объясняя ему, что есть хорошо, а что плохо. Но если не делать этого, наш разум станет нашим врагом. Он будет отпускать колки, не вежливые фразочки, которые обижают других.
И именно поэтому нас с детства учат вежливости, тактичности - чтобы наш разум не стал нашим врагом!
Писал сам ) Не судите строго)