бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві xvi-xviii сторіч, започаткований в італії. основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. в україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці xvi-початку xvii сторіч народжується українське бароко. визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі, скульптуі та театрі україни того часу. серед того, що дійшло до нас у стилі українського бароко, слід відзначити архітектуру духовної академії у києві (й. шедель), ковнірського корпусу в києво-печерській лаврі (с. ковнір), надбрамної церкви кирилівського монастиря у києві (і. григорович-барський); церкви св. юра у львові (б. меретин); картини художників і. рутковича, й. кодзлевича, г. левицького, а. голика, ікони та розписи невідомих художників у церквах та монастирях; літературні твори к. саковича, і. величковського, м. смотрицького, і. галятовського, а. радивиловського, г. кониського, т. прокоповича, д. туптала, г. сковороди, м. довгалевського та інші. в умовах запорізької січі українське бароко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву „козацького бароко”. запорізька старшина фундувала, або, іншими словами, фінансувала, будівництво деяких споруд і за межами запоріжжя. переважно це були будівлі монастирів та церков. так, наприклад, 1764 року у місті ромни на кошти кошового отамана м. калнишевського було побудовано величну споруду церкви покрови, багато коштів запорожці витрачали на розбудування братського і микільського монастирів у києві, а також найбільш шанованого на запоріжжі межигірського монастиря під києвом. усі гетьмани славного війська запорізького, в першу чергу іван мазепа, були фундаторами монастирів, чимало коштів втрачали на їх розбудову. серед цих монастирів гадяцький, густинський, мгарський, рихловський та деякі інші. з ім’ям козацького полковника якова лизогуба, великого землевласника, пов’язане будівництво збереженої до сьогодні полкової канцелярії у чернігові. звичайно, фундуючи монастирі, церкви, будуючи адміністративні приміщення, козацька старшина мала на увазі перш за все досягнення своїх особистих або станових цілей, та збережений у цих пам’ятках дух народу, дійшовши до нас, промовляє про речі загальнолюдські, про велику силу мистецтва. промовляє він також про талантнароду, що втілився в галузі архітектури у високий стиль козацького бароко.
Городничий - один из основных персонажей комедии Николая Васильевича Гоголя "Ревизор". Он - градоначальник, главное должностное лицо уездного города N, в котором происходят события, описанные в комедии. Сейчас его называли бы мэром города.
Городничий - мужчина средних лет. О его внешности можно сказать, что "Черты лица его грубы и жестки, как у всякого, начавшего тяжелую службу с низших чинов". Городничий, по собственным словам, служит тридцать лет, то есть на момент действия комедии ему около пятидесяти. Автор говорит о его поведении, что городничий "ведет себя очень солидно; довольно сурьезен; несколько даже резонер". С людьми ниже по положению (например, с купцами) городничий бывает груб, а с вышестоящими любезен и услужлив - например, с Хлестаковым, которого считал важной персоной.
Он богат, но берет взятки. Он не просто взяточник, как и все в городе Эн. Он взяточник убежденный, поскольку считает, что так "самим богом устроено". Кроме того, городничий - казнокрад. Средства, выделенные на постройку церкви, он разворовал, поэтому велит всем говорить "ревизору", что церковь строилась, но сгорела. Решать все проблемы с взяток для чиновников типично, поэтому и ревизора было решено подкупить.
Цель городничего - достичь высокого статуса: он мечтает пробиться в генералы. Стоит отметить, что городничий очень любит свою жену. Об этом говорит адресованная ей записка со словами: «Целуя, душенька, твою ручку, остаюсь твой…»
Значение персонажа для раскрытия замысла автора трудно переоценить. Городничий воплощает в себе все пороки российского чиновничества: казнокрадство, воровство, равнодушие к реальному положению дел, стремление "пустить пыль в глаза" важной особе. Образ городничего актуален и сегодня, потому что почти за двести лет со дня появления комедии (она была впервые поставлена в 1836 году) чиновники мало изменились.