РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВІТ, ЧИ БУКВАР СВІТУ. ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ СВІТ
...Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божому і людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають годинниковий механізм. Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою. Така потреба - се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто моральний обов'язок. Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: "Веселощі серця - життя для людини, і радість людська - є довгоденність" (Сірах). Як же не згубити, коли замість добрих послуг лише ображає друзів і родичів, близьких і далеких, співвітчизників і чужоземців? Як не ображати, коли вона суспільству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли немає завзятості і невтомної праці? Звідки ж з'явиться працелюбність, коли немає бажання і старанності? Де ж візьмеш бажання без природи? Природа - всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір'ю бажання. Бажання ж - започаткування, схильність і рух. Бажання, за приказкою, сильніше неволі. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця - живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою... Скажу тобі: коли бажаєш, щоб син твій охоче й безпомилково виконував свої обов'язки, мусиш сприяти йому під час вибору звання, відповідно до його якостей. Сто спорідненостей - сто звань, а всі почесні, як законні. Хіба не знаєш, що маєтність - від чесно виконаних обов'язків, а не обов'язки від маєтності залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто віднаходить маєтність, а високе - губить? Не дивись, хто вище і хто нижче, хто видніше і незнатніше, багатше й убогіше, але дивись на те, що з тобою споріднене. Вже ми казали, що без спорідненості все ніщо... Коли володар маєтків живе щасливо, не тому він щасливий, що володіє ними: щастя до маєтків не прив'язане. Коли казати про володіння за спорідненістю, слід розуміти і види всіх зовнішностей. Зовнішнє те, що лежить поза людиною: грунт, рід, чин тощо. Шукай, що хочеш, але не загуби світу. Шляхетний список лежить поза тобою, а ти поза ним цілком можеш бути щасливий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чого не можна бути щасливим і в едемськім раю.
Смысл комедии “Горе от ума”, я полагаю, в показе духа Москвы того времени, ее нравов. В комедии разворачивается противоборство двух сил: старого мира аристократов, не желающего покидать сцену жизни, и нового поколения прогрессивно настроенных людей России. Столкновение Чацкого с Фамусовым неизбежно, потому что старые аристократы не любят перемен, они привыкли жить и доживать так, как им удобно. Жизнь общества в этом смысле их мало интересует. Фамусов сразу же почувствовал, что с приездом Чацкого начнутся разные неприятности и нарушения порядка, хотя еще не знал о его взглядах. Молодое, сильное, цветущее начало в человеке уже само по себе дает таким людям, как Фамусов, повод для беспокойства. А что уж говорить о реакции на смелые суждения Чацкого. Мир, который Фамусов так старательно оберегает от внешних влияний, представляет собой сплошную ложь отношений и удручающую безнравственность. Софья скрывает свои поэтические чувства к Молчалину, боясь, что их не поймут. А Молчалин в свою очередь притворяется влюбленным. На балах у Фамусова царит дух чванства и высокомерия. Князья Тугоуховские, например, глухи ко всему на свете, кроме богатства и званий. В отношениях между гостями витает холод осторожности и враждебности друг к другу. Естественно, Чацкий, попав в такое окружение, впал в хандру и скуку. Даже влюбленность в Софью не ему сколько-нибудь взбодриться. Он уезжает, но любовь к Софье и к родине все же вновь возвращает его в Москву уже энергичным, полным созидательных стремлений. Но его ждут новые разочарования: его энергия и благородные порывы никому не нужны в фамусовской Москве. Любовь также терпит крах: после разговора с Фамусовым у Чацкого возникли подозрения, что он мечтает отдать Софью за генерала Скалозуба. Да Чацкий и сам, постепенно узнавая Софью, разочаровывается в ней. Он замечает, что она видит мир искаженным. Слыша, как восхищенно она говорит о Молчалине, Чацкий убеждается, что она вовсе не понимает его истинной сути. Он спрашивает ее: “Но есть ли в нем та страсть? То чувство? Пылкость та? Чтоб, кроме вас, ему мир целый казался прах и суета?” Затем добавляет: “А Скалозуб! Вот загляденье!..” Но Софья не почувствовала в его словах ни предосторожности, ни иронии. Она отвечает: “Герой не моего романа”. Чацкого терзает мысль, как такая умная девушка могла полюбить подлеца Молчалина, корыстолюбца и подхалима:
С такими чувствами, с такой душой Любим! Обманщица, смеялась надо мной!
В конце, когда все окончательно раскрывается, Чацкий признается сам себе, что горько обманулся в Софье;
Зачем меня надеждой завлекли? Зачем мне прямо не сказали, Что все вы обратили в смех?.. ...Вот я пожертвован кому!
Но жертва любви — не самая большая жертва в жизни Чацкого. Его, с легкой руки Софьи обронившей: “А, Чацкий! Любите вы всех в шуты рядить. Угодно ль на себя примерить”, — объявляют сумасшедшим, и слух этот быстро распространяется по Москве. Смысл комедии, по-моему, и в том, что Чацкий, несмотря на свои поражения и нравственные муки, не отступил от верности своим идеалам. В доме Фамусова он до конца выступает как обличитель его обитателей, изо всех сил цепляющихся за пытающихся остановить ход времени.
