Поезія, на мою думку, це такий рід літератури, де найбільше говорить душа. А вона не може бути байдужою до краси природи. Головне — навчитися «бачити» серцем так, як це умів робити один із найвидатніших поетів Японії другої половини XVII століття Мацуо Басьо.
Важливо зрозуміти, що краса є в усьому, бо так розпорядилася матінка- природа: у цвітінні квітів, у .місячному сяйві, у подихові вітру, у плескоті хвиль. Читаємо у поета:
Чистий водоспад…
З ярих сосен глиця в воду падає улад.
(Переклад М. Лукаша)
Про що цей вірш Мацуо Басьо? Мабуть, про спокій і велич природи, в якій усе гармонійно. Уявляється чистий водоспад, що символізує цнотливість природи, шепіт сосен, які гублять свою глицю. І на душі стає теж спокійно, і хочеться зберегти цю дивовижну мить єднання з природою.
Або інший вірш:
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна, із якого зріс.
(Переклад М. Лукаша)
Ця коротка поезія про досконалість природи, про її чистоту. А ше — про те, що чорна земля породжує красу. Як відомо, у буддизмі лотос є символом чистоти. Він виростає з бруду, але залишається чистим. Отже, головне, щоб бруд не торкнувся тебе, твоєї душі. Люди, на жаль, не завжди здатні це зрозуміти.
А скільки радості викликали у ліричного героя непоказні сірики (народна назва грициків звичайних)!
Стань, мандрівцю, глянь:
попід тином оно-но сірики цвітуть!
(Переклад М. Лукаша)
Він стає щасливим, дивлячись на цю рослину. Може, вона нагадує йому рідний край, домівку. Ця поезія є найкращим доказом того, що слід вчитися бачити красу у звичайному.
То що є краса? Це все, що нас оточує. А від людини залежить навчитися бачити її та берегти.
