Часто буває так, що дуже талановиті і в цілому позитивні люди мають деякі недоліки, які роблять їх життя дуже непростим. Сумно це усвідомлювати, оскільки такі люди особливо готові реалізовувати і показувати свій талант оточуючим, але іноді для цього їм не вистачає сили волі або ще якихось певних якостей. Досить багато таких людей зустрічається серед людей творчості. Прикладом такої людини є один з головних героїв новели авторства О. Генрі під назвою «Останній листок» – дівчини на ім’я Джонсі.
У цій новелі розповідається сумна, але в той же час досить зворушлива історія з життя жителів невеликого кварталу для художників. Як відомо, всі художники є людьми творчими, а тому мають досить тонку і тендітну душевною організацією. Все це проявляється не тільки в їх безпосередній професійній діяльності, а й у ставленні до життя, в переживанні тих чи інших проблем буття. Дівчина на ім’я Джонсі була однією з мешканок цього кварталу. На нещастя, у той час в місті виникла епідемія пневмонії, а імунітет Джонсі виявився занадто слабким,
«У чому сенс існування людини на землі?»Чайка Джонатан Лівінгстон” – це конфлікт між сірою масою людей (Зграя) та особистістю (Джонатан). Зграя вважає, що вони не здатні пізнати сенс життя, бо він недосяжний, вони кинуті у цей світ лише для того, щоб їсти та жити доти, доки вистачить сил. З цим категорично не згоден Джонатан, яким керує жага пізнання: «Тисячі років ми рискаємо в пошуках риб’ячих голів, але зараз нарешті стало зрозуміло, навіщо ми живемо: щоб пізнавати, відкривати нове, бути вільними.
Пояснення:
У повісті йдеться про те, як один птах понад усе любив літати, причому дуже високо й швидко, за що був засуджений іншими чайками й вигнаний зі зграї. Усі, зокрема батьки Джонатана, стверджували що його заняття — це марна витрата енергії й сил. Але він настільки мріяв про польоти, що не міг від них відмовитися навіть заради близьких. «Швидкість — це міць, швидкість — це радість, швидкість — це просто краса», — так розуміє своє захоплення Джонатан. Він замислюється над тим, чому оточення не підтримує його, чому важче за все на світі — змусити птаха повірити в те, що він вільний: «Єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити».
Головний герой, самотній вигнанець, незважаючи ні на що, іде до своєї мрії, займається улюбленою справою, удосконалюється в ній й незабаром знаходить чайок-однодумців: «Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання». Потім він виховує молоде покоління птахів, які також прагнуть бути не такими, як усі. «Він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за де таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік».
Твір безумовно алегоричний.День за днем мільйони людей живуть, як галасливі птахи: їдять, сваряться, не замислюючись, навіщо вони в цьому світі, не відчуваючи любові й не пізнавши доброти. Більшість із них готова затаврувати й знищити того, хто не такий, як вони. А чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон — це образ людини, яка не злякалася конфлікту із сірою масою, не склала крильця, а пішла за мрією й зуміла досягти неймовірних висот. Автор повісті нагадує нам: у тебе все вийде, якщо точно знаєш, чого хочеш. Іти до мети боляче, важко, але треба не боятися нового! Адже нас обмежує лише те, що ми не вміємо повірити в здійсненність нашої мрії.
Після прочитання книги Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» хочеться розправити власні «крила» й звернути гори. Адже твір навчає нас не боятися бути не такими, як всі, крок за кроком, падаючи й підводячись, наполегливо прямувати до мети.
Объяснение:
Перед читателем предстают неповторимые детские впечатления тех самых минут, когда Николенька, которому только исполнилось десять лет, проснулся утром в своей кроватке. Время действия в самом начале повести указано так, что совершенно очевидно: это было очень давно - число, месяц, год отмечены издалека. «Матушка сидела в гостиной и разливала чай… Но хотя она смотрела пристально, она не замечала… что мы вошли », - вот живое восприятие мальчика при входе в гостиную. В детстве Николенька стремился к добру, истине, любви и красоте. И источником всего самого прекрасного в эти годы для него была мать. С любовью он вспоминает звуки ее голоса, которые были «так сладки и приветливы» , нежные прикосновения ее рук, «грустную, очаровательную улыбку» . В повести все то, что замечено, воспринимается самим Николенькой, и это потом сохраняется в его памяти. Решающее значение имеет не среда, а душа самого человека, его душевная работа - обыкновенного, ничем не выделяющегося человека. Повесть разворачивается, переходя от одного очень конкретного и очень частного впечатления мальчика к другому такому же впечатлению. Николенька остро чувствует фальшь и обман.
Повзрослев, герой не раз сожалел о том, что в детстве, вне пройдя еще через те горькие испытания, которые доводят взрослых до осторожности и холодности в отношениях» , он лишал себя «чистых наслажден нежной детской привязанности по одному только странному желанию подражать большим. Николенька Иртеньев часто глубоко раскаивается в своих поступках и остро переживает неудачи - это думающий анализировать свои поступки и начинающий взрослеть человек. Когда Николенька переступает порог детства, одной бессознательной привязанности ко всем, с кем он до сих пор общался, становится недостаточно. Сначала при этом Николенька впадает в отчаяние, все кажутся ему чужими и враждебными, не и не желающими его понять. И весь период отрочества кажется взрослому Иртеньеву сплошной «бесплодной пустыней» .
В повести Л. Н. Толстого «Детство» читатель наблюдает за взрослением гаальчика, вместе с ним анализирует поступки (свои и окружающих) , учится побеждать неправду и не бояться принимать настоящую жизнь такой, какая она есть. « Никто с такой наглядностью и проникновенностью не изобразил сложного процесса формирования духовного мира у ребенка, как это сделал Толстой, - отмечал Б. Бурсов в статье, посвященной автобиографической трилогии Л. Н. Толстого, - в этом бессмертие и художественное величие его повести».