Костянтин Левін – герой роману Л.Толстого «Анна Кареніна». Левін є одним з головних і найбільш цікавих персонажів роману. Багато дослідників творчості Л.Толстого виділяють автобіографічні риси в образі думок і характері Левіна, що ріднять його з автором.
Костянтин Левін – потомствений дворянин, поміщик, людина з хорошої і шанованою сім’ї. Він постає людиною чесною, прямим і відкритим. Йому чужі фальш і штучність вищого суспільства. Левін захоплений своїм господарством, служив у дворянському зібранні, але швидко розчарувався. Левін живе спокійним і розміреним життям, милується красою природи, тягнеться до простих людей і радощів життя. Але при цьому його внутрішній світ надзвичайно багатий. Його хвилюють різноманітні моральні, соціальні, культурні питання. Його лякає розлад і зубожіння старого, освіченого і чесного дворянства, схиляння перед багатством і успіхом. Левін багато робить для своїх селян, намагається зрозуміти їх побут і потреби. Він противник іноземних нововведень в господарстві, модних в сучасне йому час. Він вважає їх безглуздими і не застосовними до російському селянству і особливостям ведення сільського господарства на рідній землі. У ході своїх роздумів Левін приходить до висновку, що на перший план слід ставити традиційно-національний склад працівника як головного учасника всього процесу. При такій постановці справи можливе буде перетворити життя в його маєтку, а потім поступово і по всій Росії.
Левін постає в романі в складний період свого життя і з іншої причини. Він наважується зробити пропозицію Кіті Щербацький, але отримує відмову. Це глибоко ранить його і багато місяців він намагається знайти душевну рівновагу. Після довгих душевних пошуків і випробувань доля знову зводить його з Кіті. На цей раз його пропозиція прийнята і починається підготовка до весілля. Левін зіштовхує з новою проблемою – він повинен висповідатися перед весіллям, але не знаходить у собі віри в Бога. Він багато розмірковує про морально релігійних питаннях і сенс життя, його глибоко хвилюють найважливіші події, такі як смерть брата, відносини з дружиною і народження сина. Він шукає відповіді у філософських книгах і працях вчених, багато чому вчиться гаючи за життям і переконаннями простих селян. Невсипуще прагнення знайти справжню мету життя періодично робить щасливого чоловіка і успішного поміщика вкрай нещасним. Його пошуки в романі не закінчуються, залишаючи образ незавершеним.
Оно проникнуто солнечным настроением, точно передает чувства, которые одолевали автора. В произведении два героя: так называемый лирический герой, и та красавица, которой посвящено само стихотворение, являющееся монологом лирического героя. Именно эту красавицу автор называет «друг прелестный» и «друг милый». Стихотворение начинается с восклицания «Мороз и солнце; день чудесный!», и сразу и вызывает у читателя чувство радости. «Открой сомкнуты негой взоры» - так в первой строфе автор обращается к красавице, используя метафору. Для усиления художественной выразительности автор прибегает к антитезе. Контрастное описание «нынче» и «вечор» занимает в стихотворении основное место. Великолепие зимнего утра ощущается ещё острее по сравнению со вчерашней бурей, которая описана так же точно. Самый поэтичный пейзаж – во второй строфе, он насыщен сравнениями и олицетворениями, хотя и вызывает печаль героини. Описывает он только небо: «…вьюга злилась, На мутном небе мгла носилась; Луна, как бледное пятно, Сквозь тучи мрачные желтела, И ты печальная сидела- А нынче погляди в окно!» Последней строкой этой строфы автор возвращает читателя в настоящее время, в атмосферу счастья. Было бы сложно оценить всю прелесть утра, если бы не было мрачного вечера. Третья строфа – зимний пейзаж. Картина, созданная поэтом, насыщена цветом: это и голубой («под голубыми небесами»), и чёрный («прозрачный лес один чернеет»), и зелёный («ель сквозь иней зеленеет»). Всё сверкает, сияет; в строфе дважды повторяются однокоренные слова “блестя” и “блестит”. Словом “блеск” связаны третья и четвёртая строфы: «Вся комната янтарным блеском озарена». Только блеск уже не зимний, а тёплый, янтарный. Автор плавно переходит от любования красотой природы к описанию обстановки комнаты, в которой находится. Он использует аллитерацию, поэтому тавтология “треском трещит” оправдана, и благодаря ей мы слышим треск затопленной печи. Чувство радости поэта растёт и требует движения, ему хочется навестить «поля пустые». Самая сильная привязанность, в которой автор признается в этом стихотворении это «берег, милый для меня». Этот эпитет, скорее всего, надо понимать как родные, дорогие сердцу места. По-моему, в последней строке лежит главный магнит произведения. Ведь всё стихотворение это монолог человека, уговаривающего «друга милого» проснуться, чтобы сразу отправиться к берегу, дорогому для поэта. В жизни есть гармония, и поэтому она прекрасна. Это сразу понимаешь, читая стихотворение «Зимнее утро». День чудесен благодаря гармоничному существованию мороза и солнечного тепла. Невозможно в полной мере насладиться радостным солнечным утром, если в твоей жизни никогда не было мрачного вечера.
Стихотворение «необычайное приключение, бывшее с владимиром маяковским летом на даче» посвящено теме нелегкого, но благородного поэтического труда. как и большинство произведений в.в. маяковского, оно построено на диалоге и несет в себе ярко выраженное публицистическое начало. основной художественный прием в данном произведении — параллелизм: сопоставляются жизнь солнца и творческий путь поэта. довольно-таки длинное название стихотворения, снабженное также еще подробным подзаголовком, четко конкретизирующим место действия, нацеливает на обстоятельный рассказ о реально происшедших событиях. стихотворение открывается дачным пейзажем, который выполнен также необычно, как необычно заявленное в названии приключение поэта. его открывает выразительная гипербола «в сто сорок солнц закат пылал», подчеркивающая силу летнего зноя и одновременно динамику всему последующему дейст-ную произведения: а завтра снова мир залить вставало солнце ало. и день за днем ужасно злить меня вот это стало. так намечается в произведении мнимый конфликт. далее задиристый лирический герой бросает небесному светилу отчаянный вызов: в упор я крикнул солнцу: «слазь! довольно шляться в пекло! » в репликах героя много разговорных и просторечных фраз. это придает его речи панибратский характер. первоначально дерзнувший пообщаться с солнцем, человек словно кичится своим бесстрашием. затем солнце все-таки откликнулось на брошенный вызов, настроение героя меняется: черт дернул дерзости мои орать ему, — сконфужен, я сел на уголок скамьи, боюсь — не вышло б хуже! в стихотворении (как и в лирике в.в. маяковского в целом) чрезвычайно сильно драматургическое начало. фантастическое действие разворачивается как обыденная застольная сцена: перед нами два близких товарища, ведущие за самоваром житейский разговор. они (поэт и солнце) жалуются друг другу на повседневные проблемы и в конце концов договариваются объединить свои усилия в общем деле: ты да я, нас, товарищ, двое! пойдем, поэт, взорим, вспоем у мира в сером хламе. я буду солнце лить свое, а ты — свое, стихами. при этом «златолобое солнце» окончательно приобретает человеческий образ: оно не только ведет неспешный разговор, но его даже можно похлопать по плечу. в финале стихотворения разрушается абстрактный образ общего врага: стена теней, ночей тюрьма под солнц двустволкой пала. произведение заканчивается оптимистической картиной торжества стихов и света, всего самого прекрасного на земле. поэтичные метафоры в.в. маяковскому совместить фантастический и реалистический планы художественного отражения действительности: ко мне, по доброй воле, само, раскину в луч-шаги, шагает солнце в поле. лирический герой воспринимает небесное светило как некое реальное существо — поэта. оба они делают одно общее дело — несут миру свет. в.в. маяковский стремился быть последовательным в своих взглядах на искусство. данное стихотворение поэта перекликается но проблематике с рядом других его произведений, посвященных теме поэта и поэзии.
Костянтин Левін – герой роману Л.Толстого «Анна Кареніна». Левін є одним з головних і найбільш цікавих персонажів роману. Багато дослідників творчості Л.Толстого виділяють автобіографічні риси в образі думок і характері Левіна, що ріднять його з автором.
Костянтин Левін – потомствений дворянин, поміщик, людина з хорошої і шанованою сім’ї. Він постає людиною чесною, прямим і відкритим. Йому чужі фальш і штучність вищого суспільства. Левін захоплений своїм господарством, служив у дворянському зібранні, але швидко розчарувався. Левін живе спокійним і розміреним життям, милується красою природи, тягнеться до простих людей і радощів життя. Але при цьому його внутрішній світ надзвичайно багатий. Його хвилюють різноманітні моральні, соціальні, культурні питання. Його лякає розлад і зубожіння старого, освіченого і чесного дворянства, схиляння перед багатством і успіхом. Левін багато робить для своїх селян, намагається зрозуміти їх побут і потреби. Він противник іноземних нововведень в господарстві, модних в сучасне йому час. Він вважає їх безглуздими і не застосовними до російському селянству і особливостям ведення сільського господарства на рідній землі. У ході своїх роздумів Левін приходить до висновку, що на перший план слід ставити традиційно-національний склад працівника як головного учасника всього процесу. При такій постановці справи можливе буде перетворити життя в його маєтку, а потім поступово і по всій Росії.
Левін постає в романі в складний період свого життя і з іншої причини. Він наважується зробити пропозицію Кіті Щербацький, але отримує відмову. Це глибоко ранить його і багато місяців він намагається знайти душевну рівновагу. Після довгих душевних пошуків і випробувань доля знову зводить його з Кіті. На цей раз його пропозиція прийнята і починається підготовка до весілля. Левін зіштовхує з новою проблемою – він повинен висповідатися перед весіллям, але не знаходить у собі віри в Бога. Він багато розмірковує про морально релігійних питаннях і сенс життя, його глибоко хвилюють найважливіші події, такі як смерть брата, відносини з дружиною і народження сина. Він шукає відповіді у філософських книгах і працях вчених, багато чому вчиться гаючи за життям і переконаннями простих селян. Невсипуще прагнення знайти справжню мету життя періодично робить щасливого чоловіка і успішного поміщика вкрай нещасним. Його пошуки в романі не закінчуються, залишаючи образ незавершеним.