Зима приходит ненароком,По всем статьям беря свое.Она должна уж быть по срокам,А вот, поди ж ты, – нет ее!Весна приходит постепенно:В полях неслышно тает снег,Побег из ледяного пленаГотовят тайно воды рек.А за Весной приходит Лето,За Летом Осень в свой черед,И вновь Зима. И снова где-тоВесна торопится в поход.
Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору. У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького). Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.
Семь дочек( название). Было у матери семь дочек. Однажды она поехала к сыну. Вернулась через неделю. Дочки стали говорить, как они скучали. Первая сказала: “Я, мамочка, скучала по тебе, как маковка по солнечному лучу”. “Я ждала тебя, как сухая земля ждет воды”,- проговорила вторая. “Родная я плакала то тебе, как маленький птенчик плачет по птичке”, - сказала третья дочь. “Мне было без тебя, как пчелке без цветка”, - щебетала четвертая. “Ты снилась мне, как розе снится капля росы”, - промолвила пятая. “Я высматривала тебя, как вишневый сад высматривает соловья шестая. А седьмая дочка ничего не сказала. Она сняла с мамы ботинки и принесла ей воды – помыть ноги. (По В. Сухомлинскому)
Пришла пора зимы.
И лето вить ушло.
Весна вдруг снова наступила.
И весело народ.