ответ:Тема дисгармонії, доведеної до абсурду через втручання людини в закони розвитку суспільства, із блискучою майстерністю і талантом розкрита Михайлом Булгаковим у повісті «Собаче серце». Ця ідея реалізується письменником в алегоричній формі: невигадливий, добродушний пес Кулька перетворюється в незначну і агресивну людиноподібну істоту. Саме цей експеримент професора Преображенського і покладений в основу повісті. Професор Преображенський, літня вже людина, живе усамітнено в прекрасній упорядкованій квартирі. Геніальний хірург займається прибутковими операціями по омолодженню. Але професор задумує поліпшити саму природу, він вирішує позмагатися із самим життям і створити нову людину, пересадивши собаці частину людського мозку. Для цього експерименту він вибирає вуличного пса Шаріка. Вічно голодний бідолашний пес Шарік по-своєму недурний. Він оцінює побут, характери Москви часів непу з її численними магазинами, трактирами на Мясницькій «з ошурками на підлозі, злими прикажчиками, які ненавидять собак», «де грали на гармошці і пахло сосисками гаючи життя вулиці, він робить умовиводи: «Двірники із всіх пролетарів сама мерзенна мерзота», «Кухар попадається різний. Наприклад, - покійний Улас із Пречистенки.
Скільком життя врятував». Побачивши Пилипа Пилиповича Преображенського, Шарік розуміє: «Він розумової праці людина…», «цей не стане бити ногою». І от професор робить головну справу свого життя - унікальну операцію: він пересаджує псові Шаріку гіпофіз людини від чоловіка, що помер за кілька годин до операції. Людина ця - Клим Петрович Чугункін, двадцяти восьми років, судився три рази. «Професія - гра на балалайці по трактирах. Маленького росту, погано складний. Печінка розширена (алкоголь). Причина смерті - удар ножем у серце в пивний». У результаті складної операції з’явилася потворна, примітивна істота, що цілком успадкувала «пролетарську» сутність свого «предка». Швондер також постачає Шарикова «науковою» літературою, дає йому на «вивчення» листування Енгельса з Каутським. Людиноподібна істота не схвалює ні того, ні іншого автора: «А те пишуть, пишуть… Конгрес, німці якісь…»
Висновок він робить один: «Треба все поділити». Причому він навіть знає, як це зробити. «Так який отут б, - відповідає Шаріков на питання Борменталя, - справа не хитра. А те що ж: один у сімох кімнатах розселився, штанів у нього сорок пар, а інший шляється, у бур’янистих ящиках їжу шукає». Поліграф Поліграфович швидко знаходить собі місце в суспільстві, де «хто був нічим, той стане всім». Швондер влаштовує його завідувачем підвідділом очищення міста від бродячих тварин. І от він з’являється перед здивованим професором і Борменталем «у шкіряній куртці із чужого плеча, у шкіряних же потертих штанах і високих англійських чобітках». По всій квартирі розноситься сморід, на що Шаріков зауважує: «Ну, що ж, пахне… відомо: за фахом. Вчора котів душили-душили…». Нас вже не дивує, що він узявся за переслідування бродячих собак і кішок, незважаючи на те, що сам вчора належав до їхнього числа. Послідовно «розвиваючись», він пише донос-пасквіль на свого творця - професора Преображенського. Шарікову далека совість і мораль. У нього відсутні нормальні людські якості. Їм рухає лише підлість, ненависть, злість… У повісті професорові вдалося зворотне перетворення Шарікова у тварину. Але в реальному житті шарікови перемогли, вони виявилися живучими. Саме тому ми говоримо сьогодні про таке явище, як шаріковщина. В основі цього соціального шару - самовпевнені, нахабні, переконані у своїй вседозволеності, напівписьменні люди (якщо вони взагалі гідні звання людей).
ответ:Тема дисгармонії, доведеної до абсурду через втручання людини в закони розвитку суспільства, із блискучою майстерністю і талантом розкрита Михайлом Булгаковим у повісті «Собаче серце». Ця ідея реалізується письменником в алегоричній формі: невигадливий, добродушний пес Кулька перетворюється в незначну і агресивну людиноподібну істоту. Саме цей експеримент професора Преображенського і покладений в основу повісті. Професор Преображенський, літня вже людина, живе усамітнено в прекрасній упорядкованій квартирі. Геніальний хірург займається прибутковими операціями по омолодженню. Але професор задумує поліпшити саму природу, він вирішує позмагатися із самим життям і створити нову людину, пересадивши собаці частину людського мозку. Для цього експерименту він вибирає вуличного пса Шаріка. Вічно голодний бідолашний пес Шарік по-своєму недурний. Він оцінює побут, характери Москви часів непу з її численними магазинами, трактирами на Мясницькій «з ошурками на підлозі, злими прикажчиками, які ненавидять собак», «де грали на гармошці і пахло сосисками гаючи життя вулиці, він робить умовиводи: «Двірники із всіх пролетарів сама мерзенна мерзота», «Кухар попадається різний. Наприклад, - покійний Улас із Пречистенки.
Скільком життя врятував». Побачивши Пилипа Пилиповича Преображенського, Шарік розуміє: «Він розумової праці людина…», «цей не стане бити ногою». І от професор робить головну справу свого життя - унікальну операцію: він пересаджує псові Шаріку гіпофіз людини від чоловіка, що помер за кілька годин до операції. Людина ця - Клим Петрович Чугункін, двадцяти восьми років, судився три рази. «Професія - гра на балалайці по трактирах. Маленького росту, погано складний. Печінка розширена (алкоголь). Причина смерті - удар ножем у серце в пивний». У результаті складної операції з’явилася потворна, примітивна істота, що цілком успадкувала «пролетарську» сутність свого «предка». Швондер також постачає Шарикова «науковою» літературою, дає йому на «вивчення» листування Енгельса з Каутським. Людиноподібна істота не схвалює ні того, ні іншого автора: «А те пишуть, пишуть… Конгрес, німці якісь…»
Висновок він робить один: «Треба все поділити». Причому він навіть знає, як це зробити. «Так який отут б, - відповідає Шаріков на питання Борменталя, - справа не хитра. А те що ж: один у сімох кімнатах розселився, штанів у нього сорок пар, а інший шляється, у бур’янистих ящиках їжу шукає». Поліграф Поліграфович швидко знаходить собі місце в суспільстві, де «хто був нічим, той стане всім». Швондер влаштовує його завідувачем підвідділом очищення міста від бродячих тварин. І от він з’являється перед здивованим професором і Борменталем «у шкіряній куртці із чужого плеча, у шкіряних же потертих штанах і високих англійських чобітках». По всій квартирі розноситься сморід, на що Шаріков зауважує: «Ну, що ж, пахне… відомо: за фахом. Вчора котів душили-душили…». Нас вже не дивує, що він узявся за переслідування бродячих собак і кішок, незважаючи на те, що сам вчора належав до їхнього числа. Послідовно «розвиваючись», він пише донос-пасквіль на свого творця - професора Преображенського. Шарікову далека совість і мораль. У нього відсутні нормальні людські якості. Їм рухає лише підлість, ненависть, злість… У повісті професорові вдалося зворотне перетворення Шарікова у тварину. Але в реальному житті шарікови перемогли, вони виявилися живучими. Саме тому ми говоримо сьогодні про таке явище, як шаріковщина. В основі цього соціального шару - самовпевнені, нахабні, переконані у своїй вседозволеності, напівписьменні люди (якщо вони взагалі гідні звання людей).
В начале 1857 года в письме своему другу, литературному критику, одному из первых читателей всех своих произведений П. В. Анненкову И. С. Тургенев писал: «Я переживаю – или, может быть, доживаю нравственный и физический кризис, из которого выйду либо разбитый вдребезги, либо… обновлённый! » В июне писатель приезжает в Зинциг на Рейне (возле Бонна) лечиться от невралгии, совершает большую прогулку по долине реки Ары. Во время этой поездки зародился замысел повести «Ася» . Тургенев так рассказывал об этом: «Проезжаем мы мимо небольшой развалины; рядом с развалиной домик в два этажа. Из окна нижнего этажа смотрит старуха, а из окна верхнего – высунулась голова хорошенькой девушки. Тут вдруг нашло на меня какое-то особенное настроение. Я стал думать и придумывать, кто эта девушка, какая она и зачем она в этом домике, какие ее отношения к старухе, – и так тут же в лодке и сложилась у меня вся фабула рассказа» . Над повестью писатель работал в июле 1857 года сначала в Баден-Бадене, потом в Париже. «Странно было мне приниматься за перо, – признавался он, – после годового бездействия – сначала трудно было, потом пошло легче» . Писалась повесть «с особенным настроением, похожим на вдохновение» .
Несмотря на случайно возникший замысел, история жизни главной героини Аси чем-то напоминает судьбу дочери Тургенева. Летом 1841 года в Лутовинове молодому Тургеневу приглянулась девушка-портниха, работавшая по вольному найму у Варвары Петровны, матери Тургенева. Связь молодых людей не укрылась от зоркого глаза Варвары Петровны. Швею рассчитали, и она возвратилась в Москву. В мае 1842 года у неё родилась дочь Пелагея, которую Варвара Петровна отобрала, увезла в Лутовиново и отдала на воспитание в семью крепостного. Дворня злорадно называла её «барыня» , заставляла исполнять тяжелую работу по дому. По приказанию Варвары Петровны девочку иногда на минуту одевали в чистое платье и приводили в гостиную. «Скажите, на кого эта девочка похожа? » – с притворным недоумением спрашивала Тургенева и отправляла её назад. Тургенев узнал о существовании дочери случайно. Приехав в имение в 1850 году, он был потрясён сиротской судьбой девочки. По совету Полины Виардо Тургенев увез дочь в Париж. «Это маленькое существо надо писал он, – и я очень рассчитываю на полную перемену жизни, которая ей предстоит…» .