Мы только что вспомнили, как в рассказе описано утро. Сейчас понаблюдаем за вечером: «К вечеру эти облака исчезают; последние из них, черноватые и неопределенные, как дым, ложатся розовыми клубами напротив заходящего солнца; на месте, где оно закатилось так же спокойно, как спокойно взошло на небо, алое сиянье стоит недолгое время над потемневшей землей, и, тихо мигая, как бережно несомая свечка, затеплится на нем вечерняя звезда».
Можно взять и другой фрагмент, но каждое описание доносит до нас и красоту природы, и точную характеристику знакомых крестьянам примет летней погоды.
У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Шгмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з'явилося оповідання «Білий кінь Шептало». Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження — оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.
Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе. Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого «гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями і, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи». Найтепліші спогади коня пов'язані з дитинством, коли лошам-стригун-цем весело бігав із матір'ю по квітучих лугах, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з'явились люди...
