Родной язык хранит историю самого народа. Чем больше заимствуется чужих слов,
тем сильнее "размывается" индивидуальность языка.
Есть народы, которые бережно относятся к своим традициям, следят за чистотой родной речи.
Им есть что передать поколениям. Родная речь - неотъемлемая составляющая любого народа.
Язык - часть национальной культуры. Без него нация превратится в безликое "население".
Потому что в языке отражается и менталитет народа, и его традици, и культура в целом.
Поэтому, пока жив язык, жив народ.
Нещодавно у мене з'явилася чудова нагода ознайомитися з доволі-таки незвичайним та водночас цікавим жанром літератури — фантастикою. Цей жанр одразу ж привабив мене своєю непередбачуваністю й таємничістю. До речі, фантастична література — це відносно молода література, вона з'явилася на початку XX ст. По суті вона виникла в той час, коли наука набула стрімкого розвитку.
На мій погляд, найвидатнішим письменником-фантастом можна назвати американця Рея Дугласа Бредбері. Його перу належить понад 800 різноманітних новел та оповідань. Між іншим, в усіх творах письменника йдеться про подальше життя людства, тобто про його майбутнє. Чи подобається мені майбутнє, змальоване у творчості Рея Бредбері? Відверто скажу, що ні. Чому? А ось, наприклад, узяти хоча б славетну новелу Рея Бредбері "Усмішка". Описані у творі події відбуваються у 2061 році. Людство вже пережило ядерну війну, у містах панує бідність і голод. Довкола панує суцільний безлад. Єдиною розвагою для людей було свято науки. Свято це полягало в тому, що мешканці міста виходили на вулиці й трощили заводи, фабрики, розбивали машини, нівечили архітектурні пам'ятки. І от в одному з таких міст відбувається вже відоме читачам свято науки. Люди прийшли на майдан, стали в чергу, щоб плюнути в картину, на якій зображена Мона Ліза зі своєю чудовою усмішкою. Невже так змогла б вчинити цивілізована людина? Виявляється, що так. Точніше, сама цивілізація змінила людину. Наука й техніка наскільки сягнули вперед, що людство геть забуло про моральні цінності. Люди перестали бути собою, вони стали жорстокими, грубими, бездуховними.
Новела американського письменника є своєрідним попередженням про небезпеку. Але все ще можна виправити. Просто люди не повинні забувати про духовність та моральні цінності.
Напрасно Пшеничный втолковывал им, что он «плен». Немцы велели ему идти по дороге, а потом хладнокровно расстреляли.
Фишер расстрелял целую обойму, не принеся врагам никакого ущерба. Наконец он успокоился, тщательно прицелился и сумел тяжело ранит немецкого офицера, сидевшего в коляске мотоцикла. Это был единственный подвиг учёного. Немцы подошли к окопу и расстреляли его в упор.
Овсеев тем временем решил, что самое время смыться. Он выскочил из окопа и рванул через поле. Глечик не мог позволить ему дезертировать. Он выстрелил. Теперь ему одному предстояло закончить бой.