Серед кращих винаходів людства поезія займає почесне місце. Скільки століть люди намагаються розумом пояснити чудо поезії! Чому вірші здатні чарувати, підбадьорювати, надихати на подальшу боротьбу? Або, навпаки, заспокоювати, зцілювати душу. Як вдається поетам так глибоко проникати в людські почуття?
Так ніжно розповідати про кохання та гостро – про нанависть та ревнощі?
Дотепер немає відповіді на питання, в чому секрет поетичних чарів. Поезія залишається загадкою. Тим більше вона вабить читачів.
Навіть тот, хто кричить: “Не
люблю віршів всіляких поетів!”, мабуть, просто не читав шедеврів. Інакше обов’язково знайшов би собі поетів до душі.
Я вважаю, що мені поталанило, тому що я розумію та люблю поезію. Ну, звичайно, не всю. Бувають і погані вірші.
До того ж смаки людей різноманітні, як і поетичні твори.
Мені ближче сучасні поети. Зараз читати нові вірші допомагає Інтернет. Часто знаходжу там твори, які подобаються. Імен авторів я потім, мабуть, не згадаю.
А от поезії залишаються в пам’яті.
Звичайно, я люблю українську класичну поезію. Справжнім генієм є Тарас Шевченко, і рівних йому немає. Дуже ніжна та водночас бунтівна,
сильна поезія Лесі Українки. “Ще не було епохи для поета, але були поети для епох” – ці слова точно про них написала Ліна Костенко.
Також прекрасна лірика Максима Рильского та Володимира Сосюри. А які чудові вірші про кохання писав наш поет Павло Тичина! Читаєш та відчуваєш, що вони неначе торкають струни серця.
“Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…”. Ці рядки належать вже згаданій українській поетесі – Ліні Костенко. Вони якраз співпадають з моїм відчуттям поетичних творів.
Курятин очень любит выслушивать похвалу. Он оживлённо рассказывает Вонмигласову историю, как лечил помещика Египетского, как тот называл его по имени-отчеству, учтиво здоровался, и раздувается от гордости, когда дьячок начинает хвалить врачей, но виду не подаёт, скромничает: «Хирургия — пустяки… Тут во всем привычка, твердость руки…». Он старательно выбирает инструмент для удаления зуба между щипцами и козьей ножкой, то ли пытаясь придать себе больше важности, то ли не понимая, какой инструмент подойдёт больше. И дьячок верит его профессионализму вместе с читателем до того момента, пока Курятин не переходит к самому удалению зуба.
Всё меняется, когда ему не удаётся с первой попытки вырвать зуб. Он тянет, а не выдёргивает зуб и причиняет Вонмигласову сильную боль, на что тот делает ему замечание. А после и вовсе оказывается, что инструмент был выбран неверный. Курятин начинает оправдываться тем, что хирургия – сложная наука, требующая особых навыков, а мы понимаем, что герой не любит, когда его поучают, даже если знает, что не прав. Из-за боли дьячок ругает фельдшера, а тот бранится и кидается оскорблениями в ответ. Как мы видим, с его лица спадает это выражение учтивости, с которым он обращается к пациентам. Со второй попытки вырвать несчастный зуб Курятину всё-таки удаётся, однако у себя во рту пациент обнаруживает его осколки, набрасывается на Курятина с обвинениями и уходит от него в гневе, оставляя ворчащего Курятина в одиночестве.
Объяснение:
если всё правильно то отметь мой ответ лучшим
