Складним був час, коли жив і творив Володимир Сосюра. У роки сталінських репресій поет, як і багато інших його сучасників, зважував кожен свій крок, бо ходити доводилося по лезу ножа. Повсякчас перед ним стояла проблема: як зберегти свободу та життя і одночасно не зрадити друзів, рідних, а головне — Батьківщину, пам’ять про предків.
Хоч і зараз ми переживаємо не кращі часи, але ж саме тому творчість Володимира Миколайовича, особливо громадянська лірика, є винятково актуальною і сьогодні.
Часи змінюються, але загальнолюдські цінності є нетлінними. Почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини «в годину щасливу і в радості мить» і навіть у «годину негоди» здатне зберегти народ і не перетворити нас на «порох і дим».
Образ України у поезіях Володимира Сосюри яскравий і багатогранний. У вірші «Сад» перед нами постає Україна в образі покинутого саду, який перетворився на «пеньки та бур’яни». Чому так трапилося? Бо зі знищенням козаччини зникли вірні захисники України. Рабська свідомість, засіяна ворогами, які до того ж методично викорчовували пам’ять людську, дала дружні сходи. Тому «серця не тисло від журби і не обурювали ґрати». Та любов до Батьківщини передається на генетичному рівні, всмоктується з молоком матері.
На цьому випробування для України не скінчилися. Прийшли нові вороги плюндрувати нашу землю, і знову Вітчизна-мати потребувала захисту У 1944 році вірш «Любіть Україну» звучав, як молитва, звернена до людей, знесилених, але не скорених довгими роками війни. Лише від них, юнаків та дівчат, залежало майбутнє Батьківщини. Недостатньо було любити Україну тільки словами, треба було доводити любов своїми справами. Перед читачем Україна виграє всіма барвами — «жовта, як сонце»; «зелена, як трави»; «синя, як води»; «голуба, як небо». А прислухаєшся — почуєш, як вона звучить солов’їною мовою, народними піснями, зойками гудків, шумом Дніпрових хвиль. І порушують цю ідилію спалахи канонад, «ідо на захід женуть чужинців». Вірні сини і доньки віддавали свої життя заради того, щоб сьогоднішні та прийдешні покоління милувалися «вишневою» Україною, щоб ми вічними були разом з нею.
Ось такою бачив Україну Володимир Сосюра. Він то багатослівно, то лаконічно висловлював свою любов: «Земля моїх батьків прекрасна і родюча».
Сьогодні дуже часто із уст політиків, суспільних діячів ми чуємо слова — освідчення на адресу народу України. Але чи є вони щирими? Справи показують. Тому мені хочеться, щоб слова В. Сосюри стали девізом для всіх і кожного українця окремо.
Я України не забуду,
Вона для мене як зоря!
В поэме "Русские женщины" ("Княгиня Трубецкая") Н.А. Некрасов даёт следующие определения "почтенного генерала": "как мощи сух, как палка прям", "кресты, мундир, на шляпе — перья петуха, почтенный бригадир", "ругнув за что-то ямщика, поспешно подскочил", "упрямый старичок", "смотрел он долго в пол", "в раздумье", "важен, молчалив", "эффектно замолчал", "хворает тяжело", "я мучил вас, но мучился и сам", "душа моя чиста", "я не могу, я не хочу тиранить больше вас". Сначала автор относится к "почтенному генералу" скептически, в его словах звучит ирония, так как генерал ценит прежде всего материальное благосостояние, связи, родство, для него важно исполнить "строгий приказ". Но постепенно отношение автора к этому персонажу меняется: он уже не "почтенный генерал", а "упрямый старичок" — в этих словах проявляется сочувствие писателя к герою, который уже сам не понимает, как ему правильно поступить. В конце автор проникается глубокой симпатией к генералу, так как тот отступает от своего служебного долга и начинает руководствоваться велениями сердца.
