Я вчуся у п’ятому класі, граю на піаніно і захоплююсь сучасними танцями. З Вдома у мене є комп’ютер, за яким я проводжу не так вже багато часу. Я охоче поступаюсь місцем за комп’ютером своїм подругам, коли вони приходять до мене В гості. Найбільше дівчаткам подобаються мої іграшки, багато з яких збереглося ШЄ з раннього дитинства. Я ставлюся до них наче до живих — до плюшевого ведмедика, зайця, слона, тигра. А ляльок в мене не полічити. Подруги часто запитують мене, навіщо я зберігаю іграшки, адже я вже не маленька, кажуть, що досить дорослих захоплень. Щоразу я відповідаю, що з іграшками мого дитинства я не розлучуся, принаймні ще кілька років. Чому? Багато іграшок мені подарували батьки. Скільки я себе пам’ятаю, у нас «живе» | ведмедик Тимко. Він рудий, у нього смішна добродушна кругла пичка з темними скляними очицями-намистинками. Вони дивляться на всіх довірливо. Коли я ! хворіла, він завжди був поруч зі мною, ніби підбадьорював. І наразі він сидить на : тумбочці поруч з моїм ліжком. По телебаченню показували справжніх ведмедів. Виявляється, вони дуже небезпечні. Але я помітила, що всі іграшкові ведмедики такі лагідні. Як можна із таким розлучитися?
Коли тато приїхав з відрядження, він привіз мені тигренятка Грицька. У тата було багато речей, і тигреня завдавало йому чимало клопоту. Проте батько не відмовився від іграшки — він дуже хотів зробити мені приємне. Я звикла до Грицька, і те, що я зберігаю його, доводить мою вдячність і любов до тата. Часто-густо я бачу на дитячому майданчику забуті іграшки. Вони часом лежать там не один день, але їхні хазяї чомусь не поспішають повернути їх у дім. Буває й таке, що іграшки потрапляють у контейнер із побутовими відходами. Вони сиротливо стирчать зі сміття і, мов живі, з докором поглядають на нас, наче не можуть зрозуміти, за що з ними так жорстоко поводяться. Мені здається, що викидати іграшки — це зрадити своє дитинство, виявити неповагу до тих, хто колись тобі їх подарував. Я зовсім не почуваюся ніяково через те, що будучи п’ятикласницею, зберігаю іграшки, охоче беру їх у руки.
У лукоморья дуб зелёный; Златая цепь на дубе том: И днём и ночью кот учёный Всё ходит по цепи кругом; Идёт направо - песнь заводит, Налево - сказку говорит. Там чудеса: там леший бродит, Русалка на ветвях сидит; Там на неведомых дорожках Следы невиданных зверей; Избушка там на курьих ножках Стоит без окон, без дверей; Там лес и дол видений полны; Там о заре прихлынут волны На брег песчаный и пустой, И тридцать витязей прекрасных Чредой из вод выходят ясных, И с ними дядька их морской; Там королевич мимоходом Пленяет грозного царя; Там в облаках перед народом Через леса, через моря Колдун несёт богатыря; В темнице там царевна тужит, А бурый волк ей верно служит; Там ступа с Бабою Ягой Идёт, бредёт сама собой, Там царь Кащей над златом чахнет; Там русский дух... там Русью пахнет! И там я был, и мёд я пил; У моря видел дуб зелёный; Под ним сидел, и кот учёный Свои мне сказки говорил.
Не помню, кто первым, пленившись звучанием переводных стихов, восторженно назвал их фактом русской поэзии. Теперь это выражение по вине наших замечательных переводчиков потеряло свежесть, и мы уже не замечаем в нем метафору. Великолепный перевод Бунина «Песни о Гайавате» не спутаешь с созданиями русского национального духа. «Фауст» в переводе Пастернака не отнесешь к русской литературе. Но есть такие переводы, которые никак не назовешь по-иному, как фактом русской поэзии в буквальном значении этих слов. Среди двадцати девяти басен Крылова, написанных на сюжеты Лафонтена, «Волк и Ягненок» самая близкая к тексту французского автора. Степень этой близости показалась В. А. Жуковскому столь высокой, что в положительном отзыве на издание первых крыловских басен он счел за лучшее ни словом не обмолвиться о лучшей из них. На поверхности умолчание Жуковского может представиться резонным, ведь пафос отзыва заключался в том, что «Крылов точно заслуживает имя стихотворца оригинального».
Я вчуся у п’ятому класі, граю на піаніно і захоплююсь сучасними танцями. З Вдома у мене є комп’ютер, за яким я проводжу не так вже багато часу. Я охоче поступаюсь місцем за комп’ютером своїм подругам, коли вони приходять до мене В гості. Найбільше дівчаткам подобаються мої іграшки, багато з яких збереглося ШЄ з раннього дитинства. Я ставлюся до них наче до живих — до плюшевого ведмедика, зайця, слона, тигра. А ляльок в мене не полічити. Подруги часто запитують мене, навіщо я зберігаю іграшки, адже я вже не маленька, кажуть, що досить дорослих захоплень. Щоразу я відповідаю, що з іграшками мого дитинства я не розлучуся, принаймні ще кілька років. Чому? Багато іграшок мені подарували батьки. Скільки я себе пам’ятаю, у нас «живе» | ведмедик Тимко. Він рудий, у нього смішна добродушна кругла пичка з темними скляними очицями-намистинками. Вони дивляться на всіх довірливо. Коли я ! хворіла, він завжди був поруч зі мною, ніби підбадьорював. І наразі він сидить на : тумбочці поруч з моїм ліжком. По телебаченню показували справжніх ведмедів. Виявляється, вони дуже небезпечні. Але я помітила, що всі іграшкові ведмедики такі лагідні. Як можна із таким розлучитися?
Коли тато приїхав з відрядження, він привіз мені тигренятка Грицька. У тата було багато речей, і тигреня завдавало йому чимало клопоту. Проте батько не відмовився від іграшки — він дуже хотів зробити мені приємне. Я звикла до Грицька, і те, що я зберігаю його, доводить мою вдячність і любов до тата. Часто-густо я бачу на дитячому майданчику забуті іграшки. Вони часом лежать там не один день, але їхні хазяї чомусь не поспішають повернути їх у дім. Буває й таке, що іграшки потрапляють у контейнер із побутовими відходами. Вони сиротливо стирчать зі сміття і, мов живі, з докором поглядають на нас, наче не можуть зрозуміти, за що з ними так жорстоко поводяться. Мені здається, що викидати іграшки — це зрадити своє дитинство, виявити неповагу до тих, хто колись тобі їх подарував. Я зовсім не почуваюся ніяково через те, що будучи п’ятикласницею, зберігаю іграшки, охоче беру їх у руки.