Природа:
Повиймали другі рами, і весна вдерлася до кімнати з подвоєною силою. у залиті світлом вікна дивилось, сміючись, весняне сонце, гойдалося голе ще віття буків, вдалині чорніли ниви, на яких подекуди лежали білі плями танучих снігів, а подекуди пробивалась ледве помітною зеленню молода трава. Усім дихалось вільніше й краще, на всіх весна позначалася припливом оновленої й бадьорої життєвої сили.
Для сліпого хлопчика вона вривалася до кімнати лише своїм квапливим гомоном. Він чув, як біжать потоки весняної води, наче навздогін один за одним, стрибаючи по камінню, прорізуючись у глиб розм'яклої землі; віття буків шепотілося за вікнами, стикаючись і дзенькаючи легкими ударами в шибки. А кваплива весняна капотінь від навислих на покрівлі бурульок, прихоплених ранковим морозом і тепер розігрітих сонцем, стукотіла тисячею лунких ударів.
На заплавних луках стояла вода широкими лиманами; білі хмаринки, віддзеркалюючись у них разом з перекинутим блакитним небозводом, тихо пливли в глибині і зникали, немовби й вони танули, як ті крижини. Інколи пробігали од вітру легкі брижі, вилискуючи проти сонця. Далі за річкою чорніли розіпрілі ниви і парували, застилаючи мерехтливим, хитким серпанком далекі хатини, криті соломою, та неясно мріючу синю крайку лісу. Земля ніби зітхала, і щось підносилося з неї до неба, як клуби жертовного фіміаму.
Культура
Дудка вийшла на славу. Висушивши лозину, він випалив їй серце розжареною дротиною, пропалив шість круглих дірочок, прорізав навскоси сьому і щільно заткнув один край дерев'яною затичкою, лишивши в ній скісну вузеньку щілинку. Потім вона цілий тиждень висіла на мотузці, причому її гріло сонце і обвівало дзвінким вітром
Ой, там на горі та й женці жнуть.
Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно, запав у пам'ять її старовинний мотив, високий, протяжний, мовби повитий смутком історичного спогаду. В ній нема подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький набіг, не експедиція на чайках по синьому морю та Дунаю. Це тільки одна хвилинна картина, що спливла вмить у спогаді українця, як неясна мрія, як уривок із сну про історичне минуле.
Попереду Дорошенко Веде своє військо, військо запорозьке хорошенько. І протяжна нота пісні про минуле колишеться, дзвенить і замовкає в повітрі, щоб задзвеніти знову й викликати з сутіні все нові і нові постаті.
Історія
Дзенькіт серпів стих, але хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони лишились, та їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, понад річкою, лунає частий рівний тупіт кінських копит... Їх багато, від них стоїть неясний гул там, у темряві, під горою. Це "йдуть козаки".
Він знає також, що значить козак. Діда Хведька, що заходить часом до садиби, усі звуть "старим козаком"….
і поруч з двома синами, вдягнутими у білі свитки й вишивані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Однак у нього не було й слідів романтизму, що відзначав гоголівського героя. Навпаки, він був прекрасний практик-поміщик, який ціле життя чудово ладнав з кріпосними відносинами, а тепер, коли ця "неволя" була скасована, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову та мало не кожний зайвий карбованець у мужицькій калитці.
Задание №1
Вам нужно указать героя, который описан в каждом из отрывков.
1. Воитель смелый,
Мечом раздвинувший пределы
Богатых киевских полей.
Рогдай
2. Ясный вид,
Спокойный взор, брада седая,
За древней книгой он сидит.
3. Крикун надменный,
В пирах никем не побежденный,
Но воин скромный средь мечей.
4. Он звезды сводит с небосклона,
Он свистнет – задрожит луна;
Но против времени закона
Его наука не сильна.
5. Старушка дряхлая, седая,
Глазами впалыми сверкая,
С горбом, с трясучей головой,
Печальной ветхости картина.
6. На друга милого глядит,
Вздыхает, сердится, горит
И, щипля ус от нетерпенья,
Считает каждые мгновенья.
Задание № 2
В каждом из отрывков спрятан какой – то предмет. Вам нужно угадать какой же это предмет, опираясь на текст.
1. А девушке в семнадцать лет
Какая шапка не пристанет!
2. Лазурный, пышный сарафан
Одел Людмилы стройный стан.
3. И мёд из тяжкого станка
За их здоровье выпивал.
4. Покрылись кудри золотые,
И грудь, и плечи молодые
… , прозрачной, как туман
5. Но вдруг раздался глас приятный
И звонких гуслей беглый звук.
6. К ногам красавицы надменной
Принёс я меч окровавленный,
коралы, злато и жемчуг.
Задание № 3
ответы на вопросы будут содержать числа.
– Сколько прелестных дев окружало Ратмира на скалах?
– Сколько богатырей “чредой из вод выходят ясных”?
– Сколько лет жил Финн в пещере?
– Сколько дней Фарлаф якобы боролся с лешим за Людмилу?
– Сколько дней летал Руслан, схватившись за бороду Черномора?
– Сколько лет Людмиле?
1) 12
2)30
3)20
4)3
5)2
6) 17
Многие почитатели творчества Александра Сергеевича Пушкина спорят о том, является ли его роман «Евгений Онегин» романом о любви. О любви, которая, выдержав испытание расстоянием и временем, оказалась честна и благородна. Я думаю, это верно, но не совсем. Только ли о любви этот роман? Ведь в нем рассматривается и общество того времени, и быт, и культура. Мы читаем о театре, о поэзии, о деревне, о балах. Все это очень важно. И все же любовь в этом романе занимает одну из сюжетных линий, переплетая жизнь Татьяны Лариной и Евгения Онегина. Она как раз и будет объектом нашего сочинения.
Встречаются наши герои – Евгений и Татьяна – не сразу. Сначала автор представляет читателю Онегина. Он – петербургский франт, перспективный жених, завидная партия. Но для него любовь всего лишь «наука страсти нежной». Он знает, как нужно обращаться с женщинами. Где «молвить слово», где молчать, где притвориться, где похвалиться. Он умеет привлечь к себе должное внимание и понравиться даме: «Как рано мог уж он тревожить / Сердца кокеток…» Но вскоре Онегин, не найдя своего идеала, разочаровался в чувствах, и «русская хандра» овладела им.
Татьяна Ларина появляется во второй главе романа. Она предстает перед читателем скромной, молчаливой девушкой: «Ни красотой сестры своей /… / Не привлекла б она очей». Автор дает портрет внутренней красоты Татьяны. Читатель понимает, насколько чиста ее душа, как ждет любви ее сердце. И любовь пришла к Татьяне. Письмо, которое она пишет Онегину, является тому подтверждением. Она признается в любви мужчине первой. И делает это так нежно и так откровенно, что читатель может почувствовать то, что переживала Татьяна в ту минуту. «Я знаю, ты мне послан богом…», - обращается она к Онегину, а в конце письма заключает: «Стыдом и страхом замираю…». Не это ли есть та искренность, которой так часто не хватает в отношениях между мужчиной и женщиной?
Как жаль, что Онегин не разглядел настоящей любви сразу. Его ответ: «Я вас люблю любовью брата…» - решил впоследствии его судьбу. Спустя несколько лет Онегин вновь встретился с Татьяной. Но только другой Татьяной – замужней женщиной, светской дамой. «Так равнодушна, так смела? /… / Сидит покойна и вольна», - видит Евгений и не узнает прежней милой Тани. Любовь вспыхнула в его сердце, тревожа воспоминания прежних лет. Теперь он – Онегин – пишет письмо любимой: «Как я ошибся, как наказан…» Татьяна отвергает любовь Евгения, хотя и признается ему в своих чувствах, в прежней любви к нему. Но она остается честна: «Но я другому отдана; / Я буду век ему верна».
Финал романа, действительно, оказался непредсказуем. Казалось бы, счастливый конец должен быть непременно, но А.С.Пушкин «разлучил» Татьяну и Онегина, показав тем самым, что любовь – это не только чувства и желания, это еще благородство и честь.