Разлука, на мой взгляд, произошла по вине господина Н. Хотя он и очень любил Асю, но испугался ответственности. Мы помним, что Гагин пришел к господину Н. с рассказом о любви своей сестры. Он поставил герою ультиматум: или он женится на Асе, или они уезжают. Чуть позже герой встречается с самой Асей. Она признается господину Н. в своем чувстве, но герой предает и девушку, и свою любовь. Предрассудки и боязнь мнения общества и мнения Гагина заставляют его оттолкнуть Асю, которая готова была пойти за господином Н. на край света. Позже герой жалеет о своем предательстве и желает все исправить, но свой шанс он упустил. Об этом ему скажет Ася в прощальной записке.
Достаточно хорошо узнав господина Н., Гагин и его сестра решили уехать, не дождавшись ответа. Они понимали, что господин Н. еще не созрел для такого важного решения и по времени он будет жалеть о нем. Так и получилось. В порыве чувства герой бросился догонять Асю, но судьба распорядилась так, чтобы он их не застал. Как в последствии признавался сам господин Н., это была самая лучшая развязка для него: «Впрочем, я должен сознаться, что я не слишком долго грустил по ней; я даже нашел, что судьба хорошо распорядилась, не соединив меня с Асей; я утешался мыслию, что я, вероятно, не был бы счастлив с такой женой».
Из последней главы повести мы узнаем, что герой так и не встретил свою любовь, он живет одиноким бобылем и до сих пор хранит память об Асе. Среди многочисленной череды женщин, которые у него были, лишь эта девушка оставила глубокий след в душе. Может быть, это была его единственная любовь, и, упустив ее по своей вине, он до конца жизни остался одиноким и несчастным. Или, может быть, у героя были еще шансы полюбить, стать счастливым, но он мимо. Потому что по своей натуре господин Н. не дорос до любви, боится сильных эмоций и кардинальных изменений в жизни.
Таким образом, на мой взгляд, господин Н. не выдержал испытания любовью. Он потерял любовь Аси только по своей вине. Это мы понимаем, читая сцену ИХ свидания.
Здесь герой предстает перед нами еще не доросшим до глубокой и серьезной Любви. В отличие от Аси, господин Н. боится трудностей, поэтому идет по самому легкому пути, который, однако, не приносит ему счастья.
Герой отказывается от новых сильных, высоких чувств, от напряженных духовных переживаний. Образ жизни светского бездельника приучил господина Н. к мимолетным увлечениям, к поверхностным переживаниям, к легкомысленному отношению к жизни и чувствам. Поэтому, при первом серьезном испытании, когда от героя потребовался выбор, он отступает.
Господин Н. предстает перед нами не к самостоятельным решениям и жизненным переменам. Особенно ярко эта нерешительность и слабость видна на фоне Аси, одной из идеальных «тургеневских девушек». Она готова к самому высшему проявлению любви – самопожертвованию.
Проблема статусу української мови в нашій державі завжди була і зараз залишається напрочуд актуальною. В історії України нараховується чимало спроб популяризації й утвердження вітчизняної мови. Та, на жаль, більшість з них виявились просто неефективними або ж політично заангажованими, тому і не мали належного бажаного результату. Чесно кажучи, мене це відверто дивує, адже я вважаю, що українська мова має популяризуватися самими українцями, а не навпаки, викликати в них спротив. Мабуть, так само, як і я, майже сто років тому дивувався Микола Куліш і навіть написав відому і в наш час комедійну п’єсу «Мина Мазайло».
У «Мині Мазайло» видатний драматург двадцятого століття Куліш зумів майстерно передати всі тонкощі процесу українізації суспільства минулого століття. Виникає логічне запитання: чому п’єса про таке далеке й забуте залишається і досі актуальною й популярною? Відповідь проста: Україна і зараз стоїть на порозі змін, адже після подій недавнього минулого — революція Гідності, ми показали світу своє власне «я», тим самим і завоювали міжнародний авторитет, але для того, щоб його утримати, прояв самодостатності все ж повинен бути не короткочасним і не епізодичним, а постійним, а найкраще він проявляється в любові до всього народного, самобутнього та, звичайно, у повазі до рідної мови. Тому зараз ми ігаємо дивний процес — суспільство поділяється на два табори: прибічники й активні противники сучасної українізації. Така ж сама ситуація описана і в комедії «Мина Мазайло», але там розкол стався не в суспільстві, а в конкретній родині. Голова сімейства Мазайлів Мина вважає, що причиною його життєвих бід і негараздів є його українське коріння, а зокрема, немилозвучне прізвище: «Двадцять три роки носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло!». Смішно навіть читати епізоди, у яких сім’я намагається обрати більш привабливе, мелодійне прізвище, але виходить щось не зовсім путяще, наприклад, «деМазе», «Мазенський», «фонМазен» чи «Мазеленський». Та не тільки старший Мазайло виявився ненависником українського, нелюбов до всього народного була і у його дочки Рини, і у дружини Килини, і у незамінної своячки з Курська Мотрони Розторгуєвої, яка вважала, що «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Єдиним у сім’ї, хто не піддався загальним настроям і не тільки зберіг любов до української мови, а й зумів українізувати свою кохану Уляну, був син Мазайла Мокій. Мока — один з небагатьох, хто залишився українцем не тільки на словах, а й своїй душі. Його захоплення усім українським видно в бажанні змінити прізвище на винятково українське Мазайло-Квач, у щирій зацікавленості вітчизняною історією, у розумінні й відчутті багатогранності рідної мови. Зрозуміло, що Мокій не став перешкодою на шляху до зміни родинного прізвища. Мазайли все ж стали Мазєніними. Але навіть після таких кардинальних змін усі біди, які Мина приписував своєму українському корінню, не забули про нього: за систематичний і зловмисний опір українізації його було звільнено з посади.
Тож сучасному поколінню слід звернути свою увагу на цей шедевр минулого століття, адже він доступно пояснює, що може статися з тими, хто зневажає своє рідне, українське.
Объяснение:
Эпитеты . Ветер нежащий, алый блеск, вечерней час, ласковым пристрастием, по горькой привычке, ясный сокол, грустный праздник, расторопными руками., земля сырая, година горькая, дорога постылая, край чужой.
Сравнения. “КАК на древнем поле боя, // Грудь на грудь, что щит на щит, — // Вместо тысяч бьются двое, // СЛОВНО схватка всё решит”."Снег жесткий, КАК песок". "Топит провод, ТОЧНО в воду"."Достаёт, КАК для гостей; упадёшь ли, КАК подкошенный; СЛОВНО дома, на войне"
Олицетворения. ЩЕЛКАЛ по лесу МОРОЗ, ЗАЩЕМЛЯЛ в пути все ТУЖЕ,ПОДГОНЯЛ, под мышкой НЕС. ЗОЛ МОРОЗ вблизи железа,ДУЕТ в душу, ВХОДИТ в грудь. А ГАРМОНЬ ЗОВЕТ куда-то, далеко, легко ВЕДЕТ
Градация ( восходящая) : И вдруг —
Вдалеке возник невнятный,
Новый, ноющий, двукратный,( Г)
Через миг уже понятный
И томящий душу звук.