Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
Печорин - кто он?Давайте разберемся каким героем был этот Печорин. Для начала надо разобраться в самом названии романа М.Ю.Лермонтова ,напомним ,что Лермонтов писал его в тридцатых годах девятнадцатого века.На тот момент молодежь была сильно избалована (чаще это были люди зажиточные).Вы не замечаете сходства Печорина и Онегина,давайте вспомним,он Евгений также был героем того времени ,ему быстро наскучила светская жизнь,он уехал в деревню , где в него влюбилась Татьяна,а он всего лишь протанцевал с Ольгой и был вызван на дуэль.Истории очень похожи , вот "Герое нашего времени" Печорин покинул свет,переехал на Кавказ от скуки ,он стрелялся с Грушницким из-за девушки ,хотя Печорин ,как и Онегин дал шанс отменить дуэль,противник был свержен наповал . Но в чем причина такого поведения героя ,?Печорин сам рассказывает Максиму Максимычу об этой причине :"я стал наслаждаться бешено всеми удовольствиями ,которые можно было достать за деньги ,и,разумеется ,удовольствия мне эти опротивели.Потом пустился я в больой свет,и скоро общество мне также надоело ;влюблялся в светских красавиц и был любим ,- их любовь только раздражала мое воображение ..."Но есть ещё черта ,присущая Печорину - это быстрое достижение самого лучшего и настолько же быстрое отчуждение от этого .У Григория Александровича есть зло шутить о людях,дерзить им.Этим он нажил себе много врагов,но я все равно не считаю его благородным ,он причиной смерти Бэлы и её отца,а Вера и княжна Мэри несчастны и больны,Максим Максимыч обижен и разочарован в нем .Его слова:"если я причина несчастия других ,то и сам не менее несчастлив." являются даже некоторым оправданием его поступков Смелый,молодой ,красивый,статный Печорин ,от которого все дамы безума сходят,неудивительно ,что именно он и все ему подобные стали героями того времени.
Белогорская крепость находилась вдалеке от тогдашних культурных и политических центров, однако и до нее докатилась волна пугачевского бунта. Небольшой гарнизон принял неравный бой. Крепость пала. Емельян Пугачев учиняет свой "императорский" суд, то есть безжалостно расправляется с безоружными людьми. Именно этот момент в повести является ключевым для сравнительной характеристики двух героев "Капитанской дочки" — Гринева и Швабрина. Гринев получил воспитание в семье отставного военного и сам стал офицером. Петруша — мягкий и совестливый юноша, исполненный самых радужных мечтаний. Для него верх человеческого благополучия — служба в гвардии. Однако сама жизнь рассеивает его иллюзии. После карточного проигрыша Зурину Гринев испытывает стыд. Последовавшая вскоре встреча с вожатым показывает, что Петруша — хороший человек. Несмотря на увещевание Савельича, Гринев дарит вожатому заячий тулупчик со своего плеча. Служба в Белогорской крепости оказалась необременительной, Петруша влюбляется в дочь коменданта Машу Миронову. Влюбленность делает Гринева поэтом. Своими стихотворными пробами Петруша делится с Алексеем Швабриным — молодым офицером, сосланным в крепость за участие в дуэли. Оказывается, Шваб-рин тоже был влюблен в Машу, но получил отказ. Швабрин пытается очернить девушку в глазах Гринева, и тот вызывает его на дуэль. Петруша получает от своего бывшего друга легкую рану. Но даже и после этого Швабрин продолжает завидовать Гриневу, ведь Маша и ее родители заботливо ухаживают за раненым юношей. Однако вскоре Швабрин получает возможность отомстить. Пугачев звал всех желающих присоединиться к своему мятежному войску. Швабрин с радостью соглашается: он присягает на верность самозванцу. Гринев же, невзирая на смертельную опасность, не изменяет воинской присяге и осмеливается вступиться за осиротевшую Машу Миронову. Таким образом, соперники в любви и противники на дуэли встают по разные стороны баррикад. Положение Швабрина все-таки менее выгодно: присоединившись к Пугачеву, он тем самым раз и навсегда поставил себя вне закона. Гринев, которого Пугачев помнит по встрече в пути, рассказывает самозванцу правду о своей возлюбленной, надеясь на снисхождение со стороны предводителя. Этот психологический бой Гринев выигрывает себя и Машу. Два офицера российской армии — Петр Гринев и Алексей Швабрин ведут себя совершенно по-разному: первый следует законам офицерской чести и хранит верность воинской присяге, второй с легкостью становится предателем. Гринев и Швабрин — носители двух принципиально различных мировоззрений. Именно такими их изображает автор повести "Капитанская дочка".
Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.