Тема: зображення власного ставлення поета до важкого кріпацького життя на Україні.
Вірш умовно можна поділити на три частини, кожна з яких має свій мотив: заповіт поета поховати його на батьківщині, спонукання народу скинути пута неволі, палкий заклик побудувати вільну країну в сім'ї народів.
Провідний мотив: заклик до українського народу визволитися від гніту заради щасливого майбутнього.
Основна думка: «і мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, не забудьте пом'янути незлим тихим словом».
Ідея: віра поета у краще майбутнє для свого народу.
Рід літератури: лірика.
Жанр: вірш.
Вид лірики: громадянська.
Художні засоби.
Епітети: «лани широкополі», «злою кров'ю», «сім'ї великій, …вольній, новій», «незлим тихим словом».
«Простак» Вольтера як дзеркало життя епохи Просвітництва
До якої епохи належить творча діяльність Вольтера? Творчість Вольтера є складовою частиною епохи Просвітництва, яка є філософсько-ідеологічним течією XVIII ст. і позначилася у всіх сферах мистецтва, в тому числі і в літературі. Для епохи Просвітництва були характерними такі завдання: просвіта населення, поширення культури наукового знання, поліпшення життя з до культури. Епоха Просвітництва була характерною боротьбою за владарювання розуму, загальна рівність, починаючи з другої половини XVII ст. в Англії і до XIX ст. в Росії. Класицизм орієнтувався на античні зразки, оспівував природної людини, сентименталізм орієнтувався на культ природних почуттів, частково реалізм, який зображував життя «у формах самого життя» за до створення типових образів. Філософська повість, Психологічний, епістолярний і авантюрний роман, Літературна казка, революційна пісня, політичний памфлет.
Вольтер – Великий французький письменник і вчений-енциклопедист. Автор філософських повістей, драматургії, казок. Особливості творів Вольтера – простий, доступний мову, афористичність, гостра сатира та ін Філософські повісті – найбільш значущі твори Вольтера. Вони мають публіцистичний характер, Де все діє згідно філософського тезису.
Вольтер використовував пригодницько-авантюрні сюжети, східну екзотику, фантастику для опису дійсності. Іронія і сарказм притаманні його творам і служили метою сатиричного зображення феодальної Європи.
Вольтер зіштовхує природної людини, далекого від порядків і умовностей, з так званим «цивілізованим світом». Письменник піднімає теми, які він вважає світовим злом: антимонархічну, антирелігійну і ін Вольтер вважає монархію соціальним злом, висвітлює її деспотизм і беззаконня, а також сатирично описує і представників релігії. Індіанець Гурон, «природна людина», виявляється у Франції, де стикається з цивілізованим світом. Гурон проходить всі стадії перетворення в «цивілізованого» людини: він знаходиться на військовій службі, виявляється в Бастилії, звідки його вивільнила наречена, мадемуазель де Сент-Ів. На відміну від Ж.Ж. Руссо, який вважав «природної людини» шляхом до світлого майбутнього його людства, Вольтер зіштовхує свого героя Гурон з цивілізованим світом, висвітлює всі недоліки і цивілізації, і «природної людини».
Разом з тим Вольтер демонструє складний шлях людини до своєї мрії, коли він може насправді вважати себе людиною. Вольтер вказує людству цей шлях – це культура. Читачі повинні приходити до висновку, що і влада, і освіта, і культура в майбутньому мають бути спрямовані на виховання ідеальної людини. «Історія – це перш за все картина злочинів і нещасть. Натовпи людей зникають на її великої сцені … »Великий письменник епохи Просвітлення, Вольтер розглядає історію народів як історію їх пошкодження цивілізації. Він вважає, що саме цивілізація винна в затьмаренні народу релігією, яка також є наслідком спотвореного історичного шляху народів. Простак як уособлення народу, не зіпсованого цивілізацією. Вольтер ідеалезірует просте життя народів у часи, коли не було ніяких держав. Розум, не зворушений цивілізацією, вважає Вольтер, здатний мислити розумно, вести себе природно. Гурон, який приїхав з глибинки, не вміє і не розуміє нічого: законів так званого «цивілізованого суспільства». Таким він і залишається, не дивлячись на всі старання зробити її громадянином суспільства.
Чи є Простак ідеалом для Вольтера? Оскільки Простак – людина з глибинки, не спотвореної цивілізацією, Простак є ідеальним, не зіпсованим людиною, він не вірить в Бога, не розуміє, навіщо суспільству так багато законів, якщо всі їх порушують. Війна як один з найстрашніших вад, притаманних людській цивілізації Вольтер зображує війну як безглузду боротьбу, наслідком якої є смерть багатьох людей. Читач бачить і сприймає війну очима Простака, який не розуміє, за які примарні цінності вони воюють.
Сучасне суспільство хоча і дуже далеко відійшло від часів Вольтера, але в ньому залишилися недоліки зіпсованого суспільства, описаного великим письменником – жадібність, хабарництво, безпринципність, сластолюбство і ін Поясніть ваше ставлення до недоліків сучасного суспільства, до функцій державних і релігійних установ, до війні як до вирішення розбіжностей. Поясніть ваше ставлення до війни як до засобу вирішення міждержавних проблем.
Когда мы говорим Шишкин — перед нашими глазами встают образы, полные эпической силы: царственные леса России, пронизанные солнцем и овеянные поэзией, глухие лесные урочища с исковерканными буреломом могучими стволами, позлащенные заходящим солнцем верхушки исполинских сосен, дубы-великаны, строевой лес, корабельные рощи...
Когда мы говорим Шишкин — мы видим и зеленеющие под высоким солнцем тихие лесные опушки, и затерявшиеся в густых зарослях прозрачные ручейки, отражающие прибрежные березы, и голубой простор неба над простором! желтеющей ржи... Мы дышим свободнее и глубже, словно на нас и в самом деле повеяло смоляным ароматом сосны, свежей лесной сыростью, прелью листвы...
Кто только не упрекал Шишкина за однообразие сюжетов, за якобы присущую его произведениям «фотографичность» изображений, за «равнодушное копирование натуры»!
Сейчас кажется удивительным, что подобная, репутация равнодушного и хладнокровного копировальщика природы могла сложиться у вдохновенного художника, который одним из первых в русском искусстве сумел открыть своим современникам красоту и поэзию родного пейзажа во всей его величественной простоте.
«В художественной деятельности, в изучении натуры никогда нельзя поставить точку, нельзя сказать, что выучил это вполне, основательно, и что больше учиться не надо; изученное хорошо только до поры до времени, а после впечатления бледнеют, и, не справляясь постоянно с натурой, художник сам не заметит, как уйдет от правды», — писал Шишкин.
Во второй половине 1880-х гг. живопись Шишкина несколько (но не кардинально) меняется: «тон почуял» (И.Н. Крамской), то есть стал уделять больше внимания общему атмосферному состоянию, объединяющей предметы световоздушной среде, но, в противоположность тенденциям эпохи, сохранял ясность и цельность видения предметной формы: Сосны, освещенные солнцем (1886), Дубы (1887), Мордвиновские дубы (1891), Осень (1892) и др.
В.В. Верещагин, посмотрев этюд «Сосны, освещенные солнцем. Сестрорецк», сказал: «Да, вот это живопись! Глядя на полотно, я, например, совершенно ясно ощущаю тепло, солнечный свет и до иллюзии чувствую аромат сосны».
Дождь в дубовом лесу (1891) — это и великолепный по красоте и верности в передаче атмосферного состояния образ природы, и наглядная иллюстрация такого равновесия между предметом и средой, между общим и индивидуальным.
Вот отрывок из воспоминаний современницы, которая представляет нам художника восторженного, мятущегося, вдохновенного:
«- Помню, однажды меня застигла в лесу гроза. Сначала я пыталась укрываться под елями, но тщетно. Скоро холодные струйки потекли по моей спине. Гроза промчалась, а дождь лил с прежней силой. Пришлось идти домой под дождем. Свернула по тропинке к даче Шишкина, чтобы сократить путь. Вдали, над лесом, сквозь густую сетку дождя светит яркое солнце.
Я остановилась. И тут на дороге, возле дачи, увидела Ивана Ивановича. Он стоял в луже, босиком, простоволосый, вымокшие блуза и брюки облепили его тело.
— Иван Иванович! Вы тоже попали под дождь?
— Нет, я вышел под дождь! Гроза застала меня дома... Увидел в окно это чудо и выскочил поглядеть. Какая необычайная картина! Этот дождь, это солнце, эти росчерки падающих капель... И темный лес вдали! Хочу запомнить и свет, и цвет, и линии...
Таким — влюбленным в каждый цветок, в каждый кустик, в каждое деревцо, в наш русский лес и полевые равнины — я всегда вспоминаю Ивана Ивановича Шишкина.
Работал он ежедневно, тщательно. Возвращался к работе в определенные часы, чтобы было одинаковое освещение. Я знала, что в 2-3 часа пополудни он обязательно будет на лугу писать дубы, что под вечер, когда седой туман уже окутывает даль, он сидит у пруда, пишет ивы и что утром, ни свет ни заря, его можно найти у поворота дороги в деревню Жельцы, где катятся волны колосящейся ржи, где загораются и потухают росинки на придорожной траве.»
Эта зарисовка, сделанная пером очевидца, показывает нам истинного Ивана Шишкина.
...Неповторимая минута: в сыром воздухе леса, сквозь сизую прозрачную клубящуюся пелену пробивается солнечный луч, он будто стремительно расталкивает ветви, листья, разбивается тысячей бликов в лужах, внезапно красит бронзой стволы деревьев. Как заколдованный, зрил художник невыразимую прелесть окружающего его мира. Он забыл о себе, о своих невзгодах. Он мечтал...
Может быть, в этот миг и родился сюжет картины «Дождь в дубовом лесу». Да и не сам ли автор бредет, заложив руки в карманы и подняв воротник, шлепая по лужам... Шишкин в этом холсте показал себя как виртуоз станковой живописи. Тончайшие нюансы цвета, тона, света пронизывают всю картину.
Поистине это полотно могло бы украсить лучшие музеи планеты.
Но не этот холст послужил завершающим, этапным творением Ивана Шишкина.
Скорее „Дождь" был лишь данью великолепному владению палитрой, колоритом, и в этом смысле полотно несколько выпадает из суровых, эпических по складу картин мастера. „Дождь в дубовом лесу" — улыбка живописца, его комплимент жанру, но даже в этом полотне во всей дивной красе предстает перед нами храм живой природы.