Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку оч а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".
Иван Васильевич главный герой песни "О Купце Калашникове" Михаила Юрьевича Лермонтова. Главный герой простой купец, живет с женой, трудится. Однажды узнает ,что Карабейников опозорил его заговорив с его женой, да еще и насильно ее обнимал.Иван Грозный был подстрекателем этого. однако, опричник скрыл ,что Алена Дмитриевна замужняя женщина. Купец вызвал на кулачный бой Карабейникова и убил, за что сам был после казнен царем. О каких качествах это говорит? О том, что он сильный духом, не побоялся выступить против любимца царя, чтобы защитить свою возлюбленную.
Стихотворения о природе относятся к пейзажной лирике. Но пейзажная лирика — это не только описание природы, которая может быть и величественно-прекрасной, и умиротворенной, и бушующей. Вместе с картинами природы передаются самые сокровенные мысли и чувства поэта. Однако чтобы «увидеть» и понять все то, о чем рассказал поэт в своем стихотворении, нужно научиться понимать картины природы, изображенные автором, чувствовать настроение, которым они проникнуты. Или, как говорил Н. В. Гоголь, уметь «разделить искренно с поэтом высокое ощущение, наполнявшее его душу.. . душою и сердцем почувствовать всякое слово его» . Вот передо мной стихотворение Ивана Саввича Никитина «Утро» . Перед мысленным взором сразу возникает чудесная картина. Предрассветная пора. «Звезды меркнут и гаснут» . Вокруг еще «тишь — безлюдье» : «дремлет чуткий камыш» , замерли, покрытые серебристой росой, листочки; за озером чуть виднеются заливные луга, расстилается над ними легкой пеленой туман, белый, как пар. Но вот под умелым пером поэта природа постепенно оживает: Потянул ветерок, воду морщит-рябит. Пронеслись утки с шумом и скрылися. Далеко-далеко колокольчик звенит. Воздух наполняется звуками и запахами. Горит-разгорается восток, «вот и солнце встает, из-за пашен блестит» . Начинается новый трудовой день: проснулись рыбаки, сняли с шестов сети, «весла к лодкам несут» . «Птички песни поют» , встречая новый день. Улыбается-радуется пробуждению лес. Хлынуло золотыми потоками солнце, осветило своими лучами и поля, и луга, и «макушки ракит» . Вышел в поле пахарь с сохой, один — песню поет, любая работа ему по плечу. Какую красоту увидел автор, какое светлое и легкое стихотворение написал! Но, видимо, было в его жизни что-то тяжелое, может, он от чего-то страдал. Не случайно он пишет: «Не боли ты, душа! отдохни от забот!» . Значит, что-то тревожит, беспокоит его, но, несмотря на это, он кончает свое стихотворение не жалобой, а приветствием всему живому: Здравствуй, солнце да утро веселое! Радость жизни, приходящая на землю вместе с восходом солнца, подействовала на автора, разогнала грустные мысли. Он сам наблюдал пробуждение природы, и душа его откликнулась на красоту. Иван Никитин, крестьянский поэт, посвятил много стихотворений природе родного края. В его трудной жизни именно природа ему сохранить живую душу, приносила утешение в минуты отчаяния. Наверное, автор хочет и до нас донести главную мысль: таково извечное свойство природы — возвращать уставшему человеку радость жизни, поддерживать его и исцелять.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку оч а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".