Цитатный план
1.Слепая елань- место погибельное.
2."Земля под ногой стала как гамак, подвешенный над тенистой бездной".
3."...трава белоус — неизменный спутник тропы человеческой. "
4."..трава белоус показывала направление обхода елани".
5."...оставил выбитую тропу человеческую и прямо полез в Слепую елань".
6."В один миг остановки он погрузился по колено, в другой миг ему стало выше колена".
7."И почувствовал себя плотно охваченным со всех сторон по самую грудь".
8."Маленький человечек с двойным козырьком кричать перестал".
9."По его загорелому лицу, по щёкам блестящими ручейками потекли слёзы".
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.
"Около молодого запорожца 4 старых вырабатывали довольно мелко своими ногами; Вся толпа отдирала танец. (еще одна метафора - отдирать).
Еще одно метафорическое развитие какого либо синонимичного или предметно-тематического ряда. Слово "сладкий" в роли чего то приятного, превращается в "приторный" получая совсем другую роль своего выражения - "вы, верно, нашли бы улыбку уже чересчур приторную для ее доброго лица" (Старосветские помещики).
В "Вий" метафоричность выражается в "чертовщине". Делая образ темных и неведомых сил - выразительнее и ярче.
В истории про двух Иванах. Метафоричность выражается при описании образов героев, в том , что скрывает убогую суть мужчины, который лишен своего женского начала (заросли, железное лицо).
Поэтому последний рассказ про Иванов, можно назвать метафорическим рассказом о существовании мужской души без женского начала.