Отец Петра Гринева
Отца главного героя зовут Андреем Петровичем Гриневым:
"...Отец мой, Андрей Петрович Гринев..."
Андрей Петрович - офицер в отставке:
"...в молодости своей служил при графе Минихе и вышел в отставку премьер‑майором в 17… году. С тех пор жил он в своей Симбирской деревне, где и женился..."
Отец Петра Гринева - честный дворянин:
"...Не казнь страшна <...> Но дворянину изменить своей присяге, соединиться с разбойниками, с убийцами, с беглыми холопьями!.." (слова Андрея Гринева о чести дворянина)
Старик Гринев не любит пьянствовать:
"...ни батюшка, ни дедушка пьяницами не бывали..." (об отце и деде Петра Гринева)
Андрей Петрович - строгий, суровый человек:
" батюшке. У него расправа была коротка <...> Батюшка за ворот приподнял его с кровати, вытолкал из дверей и в тот же день прогнал со двора..."
"...Что за вздор! – отвечал батюшка нахмурясь. – К какой стати стану я писать к князю Б.?.."
"...зная нрав и образ мыслей отца, я чувствовал, что любовь моя не слишком его тронет и что он будет на нее смотреть как на блажь молодого человека..."
Андрей Петрович Гринев - человек с твердым характером:
"...Он лишился обыкновенной своей твердости, и горесть его (обыкновенно немая) изливалась в горьких жалобах..."
Андрей Петрович - решительный и упрямый мужчина:
"...Батюшка не любил ни переменять свои намерения, ни откладывать их исполнение..."
"...Но спорить было нечего!.."
Головний герой роману «Айвенго» - молодий лицар, син відомого саксонського дворянина сера Седріка Ротервудського. Ми знайомимося з ним тоді, коли той повертається з Хрестового походу, у якому він супроводжував британського короля Ричарда Левове Серце.
Айвенго – сміливий, рішучий і благородний юнак. Чесність та гідність, відданість своєму королю, відвага у боротьбі зі зрадниками престолу роблять йому честь. За своє недовге життя Айвенго встиг здійснити багато подвигів заради справедливості і кохання, тому його з впевненістю можна назвати справжнім, навіть ідеальним лицарем, який міг бути прикладом для представників знатної верхівки тогочасного суспільства.
Айвенго – без сумніву, справжній лицар без страху і докору. Через відданість і любов до прекрасної дами він був позбавлений спадку рідним батьком. Через це Айвенго був змушений приєднатися до війська короля Ричарда та мечем і списом завойовувати собі багатство і славу. Айвенго хоче бачити свою рідну країну без війн і усобиць, тому відданий королю Ричарду Левове серце і щиро його підтримує. Повернувшись на Батьківщину, заради своєї коханої леді Ровени він перемагає на лицарському турнірі, хоча це йому ледь не коштувало життя.
При всій своїй мужності Айвенго досить романтична і поетична людина. При цьому він розсудливий, адже розуміє, що Англії потрібен не король, який більшість свого часу проводив у мандрівках і лицарських походах, а сильна особистість, яка б могла зупинити усобиці, об’єднати країну і відновити в Англії соціальну справедливість.
Айвенго не тільки відважний, сміливий і мужній воїн, а й порядна і чесна людина, здатна на самопожертву заради інших. Він фанатично відданій своїй справі, своїм друзям, разом з якими поділяє усі небезпеки і нещастя.
З часу написання роману Вальтера Скотта «Айвенго» пройшло вже майже два століття. Здавалося б, вже давно минули лицарські часи, ми давно стали зовсім іншими і живемо у зовсім інших умовах. Доба комп’ютерних технологій і технократії накладає відбиток на серця і розум людей, на їх взаємини і моральні орієнтири. Але й досі нетлінними залишаються одвічні людські цінності, які були притаманні і герою роману, славетному лицарю Айвенго. Адже вірність, відвага, мужність, чесність, почуття людської гідності, шляхетність, готовність до самопожертви заради товариша або рідної країни і сьогодні мають непересічне значення.
Сам выходец из северных земель России, где без коня не возделаешь поле, Ф. Абрамов взглянул на жизнь колхозных лошадей незамутненными глазами ребенка. Маленькое, но доброе сердце мальчика обожгли слезы молодой еще кобылки Рыжухи. Услышав от старой кобылы, в уста которой автор вложил собственные воспоминания, о былой жизни лошадей, Рыжуха спрашивала маленького хозяина: "Почему все переменилось? Было ли оно, лошадиное счастье?" Было. Автор помнит те времена, когда лошадей холили и лелеяли, ведь они были кормилицами, верными спутниками в пути, радостью в праздник. А потом свобода уравняла всех. Лошади стали общие и ничьи одновременно. Они влачат жалкое существование, знают голод и нужду, непосильный труд старит их рано. От былого благоденствия остались лишь смутные горькие воспоминания.
Автор призывает нас не разрывать связь с природой. С теми, кто строил мир, идя в ногу с человеком. Уважать и любить этих прекрасных животных - лошадей.