Відповідь:
Федько-халамидник — заводій, дитячий «отаман». «Спокій був його ворогом», — сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризикові розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком! В оповіданні «Федь-ко-халамидник» важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психологічний сюжет. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий — великодушність (Слабкодухий боягузливий Толя перекладає свою провину на Федька — і той його рятує) «Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його… » Федько в Толю, а розплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків, та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настрахованого і завдати йому удару — це не у Федьковому характері, це понад його гідність!
Пояснення:
Людська душа незбагнена. Її можна порівняти з храмом, у якому живе духовність, витає дух любові, ридає навколішках каяття. Її можна порівняти з новобудовою, де нема ні вікон, ні дверей, де завиває вітер і лютує холод. Її можна порівняти з розкішною віллою, у якій царює багатство, сміється безтурботність, але нема місця для добра, жертовності, щирості.
Объяснение:
Федько - головний герой оповідання Володимира Винниченка. Він був хлопцем-розбишакою, яких часто можна зустріти у наших дворах. Його батьки були бідними. Часто підкреслювали, що і Федько "мужичиня". Просили, щоб не водився з Толиком - сином господаря, у котрих вони винаймали квартиру.
Федько виділявся серед ровесників неабиякою силою, був задиракою та полюбляв битися, адже завжди виходив переможцем. І одівався відповідно: «картуз набакир,... чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають» та ходив «руки в кишені,..., не поспішає, ... навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем».
На початку твору не хочеться схвалювати Федька, адже він часто ображає своїх друзів. Але згодом читач розуміє, що перше враження неточне. Федько добрий, адже віддає змія і свої нитки. Він вигадливий, повний енергії і сили, сміливий та спритний. Сусідських хлопцям цікаво з ним. З кожної наступної сторінки починаєш захоплюватися Федьком, його правдивістю та відданістю друзям. Хоч хлопець часто спокушає до бешкетних витівок господарського сина Толика, але терпляче зносить покарання, «за ремінь не сердиться, ... розуміє, що так і треба». Перейти річку по кризі намірився Федько. Всі друзі із захопленням і переживанням гали за витівкою. Вони вірили в нього, бо були переконані у його спритності, передбачливості та сміливості. Те, що тільки один Федько кинувся на порятунок Толі, свідчить про товариськість, співчуття, героїзм героя.
Трагічний випадок на річці показав усім справжнього Федька – надійного друга та відважного рятівника.
Чик был молодой красноголовый воробей. Когда ему исполнился год от
рождения, он женился на Чирике и решил зажить своим домком.
- Чик, - сказала Чирика на воробьином языке, - Чик, а где же мы устроим
себе гнездо? Ведь все дупла в нашем саду уже заняты.
- Эка штука! - ответил Чик, тоже, конечно, по-воробьиному. - Ну,
выгоним соседей из дому и займем их дупло.
Он очень любил драться и обрадовался такому удобному случаю показать
Чирике свою удаль. И, раньше чем робкая Чирика успела его остановить, он
сорвался с ветки и помчался к большой рябине с дуплом. Там жил его сосед -
такой же молодой воробей, как Чик.
Хозяина около дома не было.
"Заберусь в дупло, - решил Чик, - а когда прилетит хозяин, буду
кричать, что он хочет отбить у меня дом. Слетятся старики - и вот зададим
соседу!"
Он и забыл совсем, что сосед женат и жена его уже пятый день мастерит
гнездо в дупле.
Только Чик просунул в дырку голову, - рраз! - кто-то больно щелкнул его
по носу. Пискнул Чик и отскочил от дупла. А сзади уже мчался на него сосед.
С криком сшиблись они в воздухе, упали на землю, сцепились и покатились в
канаву.
Чик дрался на славу, и соседу его приходилось уже плохо. Но на шум
драки со всего сада слетелись старики воробьи. Они сейчас же разобрали, кто
прав, кто виноват, и задали Чику такую встрепку, что он не помнил, как и
вырвался от них.
В себя пришел Чик в каких-то кустах, где прежде ему никогда не
случалось бывать. Все косточки у него ныли.
Рядом с ним сидела перепуганная Чирика.
- Чик! - сказала она так грустно, что он, верно бы, расплакался, если б
только воробьи умели плакать. - Чик, мы теперь никогда больше не вернемся в
родной сад! Где мы выведем теперь детей?
Чик и сам понимал, что ему нельзя больше попадаться на глаза старикам
воробьям, они забьют его насмерть. Все-таки он не хотел показать Чирике, что
трусит. Поправил клювом свои растрепанные перышки, немножко отдышался и
сказал беспечно:
- Эка штука! Найдем себе другое место, еще получше.
И они отправились куда глаза глядят - искать себе новое место для
житья.