Головний герой твору, Гуллівер, потрапляє у країну Ліліпутію, де живуть дуже маленькі люди. Спочатку ці незвичайні люди зустрічають його досить-таки приязно, щиро: надають житло, приймають спеціальні закони, які налагоджують його спілкування з місцевими жителями так, щоб воно було гармонійним та безпечним з обох боків, забезпечують його харчами. Далі Гуллівера знайомлять зі звичаями країни, досить-таки дивними. Наприклад, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганнях танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримує найвищу посаду державного службовця. І ніяких там спеціальних знань, розуму, вміння орієнтуватися в політиці й економіці зовсім не потрібно! Це вже натяк на англійських міністрів та придворних царедворців, які обіймають ці високі посади, зовсім не відповідаючи їм. А чого варта перша особа держави, яка іменує себе не королем, а саме імператором, що називає себе «відрадою і жахом всесвіту», наймудрішим і найсильнішим у світі (зріст якого дорівнює трьом пальцям). А скільки титулів він має! Зрозуміло, що Свіфт мав на увазі англійського короля Георга І, який перебував на англійському престолі в 1714—1726 роках.
Потім Гуллівера знайомлять з політичною системою країни: виявляється, що в Ліліпутії є дві ворогуючі партії, відомі під назвами Тремексенів і Слемексенів, які відрізняються одна від одної тим, що прибічники однієї з них "дуже полюбляють низькі підбори, а іншої — високі. Причому останні стверджують, що саме високі підбори більше за все відповідають давньому державному устрою Ліліпутії. І на цьому ґрунті між ними відбуваються «найжорстокіші сварки». Проте імператор наказав, що в державних установах слід носити лише низькі підбори. Ще більш «важливі» обставини викликали жорстоку війну, що ведуть між собою дві великі імперії — Ліліпутія і Блефуску: з якого ж таки боку треба розбивати яйця — з тупого кінця чи, навпаки, з гострого? Цілком зрозуміло, що тут ідеться про сучасну письменникові Англію, поділену на прибічників партії торі і вігів, причому сам Свіфт уже не вірив жодній з них. Між Ліліпутією та Блефуску ведеться сторічна війна. Що ж мав на увазі автор твору? Звичайно ж, Сторічну війну між Англією і Францією.
Я с удовольствием прочитала рассказ Тургенева \"Муму\".Он заставляет задуматься о бесправии крепостного крестьянина и жестоком обращении с ним.По моему главными героями являются:глухо-немой Герасим,его собачка Муму, любимая Герасима Татьяна,пьяница Капитон,Степан,дворецкий Гаврила и капризная барыня.Рассказ повествует о судьбе бесправного крепостного крестьянина и к тому же глухо немого Герасима и его маленькой любимой собачке Муму.Меня обрадовал момент когда Герасим маленького, бес щенка,а огорчает когда барыня выдала замуж за Капитона бедную Татьяну и заставила Герасима утопить его горячо-любимую собачку Муму,Направлен этот рассказ против крепостного права и бесправия людей,а утверждает право человека на проявление чувств и,что Герасим является олицетворением русского народа.
Доблесть проявляется, в частности, в ответах самого солдата. В том, как именно он ответил: 1. Во время первого вопроса Суворого солдат нашел в себе не только смелость не растеряться от такого неожиданного вопроса, но и одновременно льстиво и дерзко ответить своему командиру на то, что ответить невозможно. Для примера, многие люди бы просто растерялись, сказав "не знаю" (ответ солдата был "Два Суворовских перехода). 2. Во время второго вопроса, солдат понимая, что ответ тут дать невозможно, начал считать звезды. А так как считать их можно бесконечно долго, ожидание не могло дать Суворову ничего. Так солдат проявил доблесть и смекалку, не побоясь вновь ответить командиру. 3. В третьем вопросе, на который солдат ответа не знал, он не боясь ответил "Виктория", что является не только именем, но и словом "Победа". Генерал не мог признать, что не является в родстве с победой. 4. В четвертом же случае солдат нашел смелость ответить то, что разница для его положения находится в возможности произвести любого счастливца в звание выше - чего многие командиры сделать не могли даже имея все желание.
А чого варта перша особа держави, яка іменує себе не королем, а саме імператором, що називає себе «відрадою і жахом всесвіту», наймудрішим і найсильнішим у світі (зріст якого дорівнює трьом пальцям). А скільки титулів він має! Зрозуміло, що Свіфт мав на увазі англійського короля Георга І, який перебував на англійському престолі в 1714—1726 роках.
Потім Гуллівера знайомлять з політичною системою країни: виявляється, що в Ліліпутії є дві ворогуючі партії, відомі під назвами Тремексенів і Слемексенів, які відрізняються одна від одної тим, що прибічники однієї з них "дуже полюбляють низькі підбори, а іншої — високі. Причому останні стверджують, що саме високі підбори більше за все відповідають давньому державному устрою Ліліпутії. І на цьому ґрунті між ними відбуваються «найжорстокіші сварки». Проте імператор наказав, що в державних установах слід носити лише низькі підбори.
Ще більш «важливі» обставини викликали жорстоку війну, що ведуть між собою дві великі імперії — Ліліпутія і Блефуску: з якого ж таки боку треба розбивати яйця — з тупого кінця чи, навпаки, з гострого? Цілком зрозуміло, що тут ідеться про сучасну письменникові Англію, поділену на прибічників партії торі і вігів, причому сам Свіфт уже не вірив жодній з них. Між Ліліпутією та Блефуску ведеться сторічна війна. Що ж мав на увазі автор твору? Звичайно ж, Сторічну війну між Англією і Францією.