У своєму романі «Злочин і кара» Ф. М. Достоєвський піднімає тему бідних, маленьких людей. Суспільство, в якому живуть герої роману, так влаштовано, що життя кожного з них можливе лише на принизливих умовах, на постійних угодах із совістю. Письменник зображує гнітючі умови безвихідного життя людини, змушуючи за долями людей побачити образ злочинного світу, де принижена і придавлена бідна людина не має куди піти. Епізоди, які малюють життя бідних людей, говорять про те, що долі героїв роману обумовлені не якимись випадковими трагічними обставинами або їх особистісними якостями, а законами устрою суспільства.
Автор, проводячи читача вулицями Петербурга, малює людей різних соціальних верств, у тому числі і бідних, які втратили сенс життя. Часто вони кінчають із собою, не витримуючи свого смутного існування, або гублять життя в численних розпивочних. В одній з таких розпивочних Родіон Раскольников знайомиться з Мармеладовим. З розповіді цього героя ми дізнаємося про нещасну долю всієї його родини.
Слова Мармеладова: «Чи розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти...» піднімають образ бідної людини, смішної своєю канцелярською і урочисто-витіюватою манерою говорити, на висоту трагічних роздумів про долю людства.
Нікуди йти й бідній Катерині Іванівні, яку згубило нестерпне для її честолюбного характеру протиріччя між минулим багатим та забезпеченим життям і жалюгідною жебрацької реальністю.
Соня Мармеладова, чиста душею дівчина, була змушена торгувати собою тільки для того, щоб прогодувати малолітніх дітей і свою хвору мачуху. При цьому вона не вимагає ніякої подяки. Вона ні в чому не звинувачує Катерину Іванівну, просто змиряється зі своєю долею. Соні соромно тільки перед собою і Богом.
Ідея самопожертви, втілена в образі Соні, піднімає цей образ до символу страждання всього людства. Ці страждання для Ф. Достоєвського зливалися з любов’ю. Тому Соня — уособлення любові до оточуючих, і саме тому в тому бруді, в який кинуло її життя, вона зберегла моральну чистоту.
Тим же змістом сповнений і образ сестри Раскольникова Дуні. Вона погоджується на жертву: заради улюбленого брата вона погоджується вийти заміж за Лужина, в якому втілено класичний тип буржуазного ділка, кар’єриста, що принижує людей і здатного піти на все заради особистої вигоди.
Ф. Достоєвський показує, що становище тупика і безнадійності штовхає людей на жахливі моральні злочини проти самих себе. Суспільство ставить бідних перед вибором лише таких шляхів, які ведуть до нелюдськості.
На угоду з совістю йде і Раскольников, зважившись на вбивство. У протиріччя з людиноненависницькою теорією вступає гуманна і жива натура героя. Ф. Достоєвський зображує, як кожний раз при зустрічі зі стражданнями людей Раскольников відчуває інстинктивне бажання прийти їм на до . Його теорія вседозволеності, роздвоєння людства на дві категорії, терпить крах. Відчуття самотності і знедоленості стає страшним покаранням для героя роману.
Ф. Достоєвський утверджує, що ідея Раскольникова безпосередньо пов’язана з умовами його життя, зі страшним світом петербурзької бідноти. Малюючи жахливу картину духоти, бруду і скупченості людей, Ф. Достоєвський в той же час зображує самотність людини в натовпі, її духовну самотність та життєву неприкаяність.
Объяснение:
Согласно романтическим канонам, образ главного героя разработан максимально глубоко и полно и противопоставлен всем персонажам. То есть вся система образов романа построена так, чтобы под различными углами зрения осветить центральный персонаж. Но это вовсе не означает, что второстепенные герои не имеют самостоятельного значения. Каждый герой наделен сложным характером, обусловленным и его психологией, и национальностью, и социальной принадлежностью, и возрастом, и судьбой. Это уже вполне реалистические образы, и их столкновение с Печориным необходимо для характеристики главного героя.
Первая глава – «Бэла» - строится в строгом соответствии с канонами романтизма. Это значит, что главный герой противостоит окружающему миру; он загадочен, непонятен остальным персонажам; он ищет неземной любви и не приемлет привычку взамен всесожигающей страсти; его мятущаяся душа, родственная стихиям, внутренне статична: единожды сложившись как романтический герой, он уже не меняется. Недостижимая для серой массы обывателей глубина и трагичность мироощущения героя дает ему право переступать обычные человеческие установления – и для романтика это оправданно; нельзя требовать от романтика подчинения общей усредненной норме.
Но с главы «Максим Максимыч» в романе активизируется взаимодействие романтического и реалистического планов. Печорин мыслит и действует как романтический герой, но взгляд автора на него реалистичен. Лермонтов последовательно выявляет в образе Печорина признаки духовного надлома, подчеркивает алогизм его моральных оценок.
В «Бэле» Печорин ради обретения нового духовного опыта, не задумываясь, жертвуя и князем, и Азаматом, и Казбичем, и самой Бэлой: «Да когда она мне нравится! »
В «Тамани» он позволит себе из любопытства вмешаться в жизнь «честных контрабандистов» - и заставит их бежать, бросив дом, а заодно о слепого мальчика со старухой.
В «Княжне Мери» вмешается в завязавшийся роман Грушницкого и Мери, вихрем ворвется в наладившуюся жизнь Веры. Ему тяжко, ему пусто, ему скучно. Он пишет о своей тоске и о притягательности «обладания душой» другого человека, но ни разу не задумывается, откуда взялось его право на это обладание! И то, что не вызывало сомнений в романтической «Бэле» , то, что насторожило в «Тамани» , с предельной ясностью предстает в «Княжне Мери» .
С каждым героем романа у Печорина устанавливаются свои, особые отношения. Отношения с ним не похожи на взаимоотношения героев между собой, потому что Печорин стремится любыми средствами прорваться за внешнюю маску героев, увидеть их истинные лица, понять, на что каждый из них . В стремлении добраться до сути Печорин ведет себя не всегда гуманно. И это усиливает напряженность сферы его влияния, заставляет окружающих реагировать на него резко и остро.
Надеюсь