українська мова ні в кого не позичена і ніким не дарована. Це витвір і власність українського народу. Вона єднала українців у часи монголо-татарського лихоліття, панування польських магнатів, шаленства московських посіпак. Нею створено сотні тисяч пісень, багатющу, глибоко гуманну літературу.
І український народ таки є. На своєму історичному шляху становлення й розвитку як нації він мав власну Київську державу, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руське князівства (до речі, державною мовою в цьому князівстві була українська мова — говірка української волинської шляхти), Гетьманщину, Українську Народну Республіку, довів своє існування на референдумі 1 грудня 1991 року й під час двох революцій — Помаранчевої 2004 року та Революції гідності 2013—2014 років.
отож потрібно не забувати мову якою говорили наші пращури. адже кодом нації є її мова.
В начале романа Владимир Дубровский получил письмо из своей деревни Кистенёвка от старой няни. В письме было сказано, что его отец серьёзно заболел, что он поссорился с Кирилой Петровичем Троекуровым.
Дубровский поехал к своему отцу. Няня Владимира сказала ему, что отцу очень плохо.
Потом приехал Троекуров, хотел помириться с другом своей юности Андреем Гавриловичем и даже собирался подарить Дубровскому-старшему своего лучшего щенка. Но отец Владимира Дубровского не знал, что Троекуров хочет с ним помириться. У Андрея Гавриловича, когда он увидел своего врага, не выдержало сердце, и он умер.
Владимир Дубровский прогнал Троекурова со злостью.
Дубровский лишился всего. Он стал нищим. Ничего другого, как разбойничать, ему не оставалось. И Дубровский сталразбойником.