на мне пофиг вот
этого молодого дворянина можно охарактеризовать следующими словами:
1) ленивый;
2) необразованный;
3) высокомерный;
4) глупый;
5) жадный;
6) корыстолюбивый;
7) хитрый;
8) ;
9) грубый.
митрофанушка ведёт праздный образ жизни. ленивое и халатное отношение свойственно для всех сфер его жизни. он предпочитает отлынивать от учёбы, хотя в дворянской усадьбе семьи простаковых созданы все условия для получения образования. за его нежелание учиться он удостаивается не наказаний и порицаний, а только похвалы и потакания. это лишь усиливает его лень и праздную расслабленность.
в отношениях с окружающими митрофан отличается хитростью, высоким уровнем приспособляемости, грубостью. мнение отца он не учитывает, откровенно не уважая главу семейства. с матерью он старается вести себя любезно с целью получения выгоды из её хорошего отношения к нему. крепостным и подчинённым недоросль грубит и хамит, не принимая их за людей.
Уперше книга «Чайка Джонатан Лівінгстон» побачила світ досить давно — ще в 1970 році, але, на мою думку, ця дивовижна історія дуже цікава для наших сучасників. Сьогодні такі книги називають «мотиваційними», але коли автор її писав, напевно, такого поняття ще не існувало. Проте тема прагнення людини знайти себе й своє покликання, безперечно, буде актуальною завжди. Адже; за словами автора, це легенда про Джонатана-Чайку, «який живе в кожному з нас».
У повісті йдеться про те, як один птах понад усе любив літати, причому дуже високо й швидко, за що був засуджений іншими чайками й вигнаний зі зграї. Усі, зокрема батьки Джонатана, стверджували що його заняття — це марна витрата енергії й сил. Але він настільки мріяв про польоти, що не міг від них відмовитися навіть заради близьких. «Швидкість — це міць, швидкість — це радість, швидкість — це просто краса», — так розуміє своє захоплення Джонатан. Він замислюється над тим, чому оточення не підтримує його, чому важче за все на світі — змусити птаха повірити в те, що він вільний: «Єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити».
Головний герой, самотній вигнанець, незважаючи ні на що, іде до своєї мрії, займається улюбленою справою, удосконалюється в ній й незабаром знаходить чайок-однодумців: «Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання». Потім він виховує молоде покоління птахів, які також прагнуть бути не такими, як усі. «Він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за де таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік».
Твір, безумовно, алегоричний. День за днем мільйони людей живуть, як галасливі птахи: їдять, сваряться, не замислюючись, навіщо вони в цьому світі, не відчуваючи любові й не пізнавши доброти. Більшість із них готова затаврувати й знищити того, хто не такий, як вони. А чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон — це образ людини, яка не злякалася конфлікту із сірою масою, не склала крильця, а пішла за мрією й зуміла досягти неймовірних висот. Автор повісті нагадує нам: у тебе все вийде, якщо точно знаєш, чого хочеш. Іти до мети боляче, важко, але треба не боятися нового! Адже нас обмежує лише те, що ми не вміємо повірити в здійсненність нашої мрії.
Після прочитання книги Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» хочеться розправити власні «крила» й звернути гори. Адже твір навчає нас не боятися бути не такими, як всі, крок за кроком, падаючи й підводячись, наполегливо прямувати до мети.