Для славы мертвых нет.
Анна Ахматова
Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів "людина" і "війна" суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
Ллється кров у Чечні і Косово, у Сьєрра-Леоне й Ольстері, у Палестині й Ізраїлі... І скрізь гинуть чиїсь батьки, чоловіки, брати, сини... Іде по усьому світові нова війна, ім'я якої — тероризм. У ній узагалі немає ніяких правил. Воюють не солдати проти солдатів, а злочинці проти всіх, не виключаючи дітей і жінок, хворих і старих.
Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини. Я розповім вам про цю проблему — людина і війна — на прикладі свого прадіда по батьківській лінії. Його не пам'ятає моя бабуся, його молодша дочка. Але ми знаємо багато чого про його довоєнне життя і дещо про його військові дороги. І майже нічого про те, як він загинув. Крім звичайних слів: "Помер смертю хоробрих".
Він був людиною дуже мирної професії — економістом. Працював перед війною в інституті, що нині — політехнічний університет. У перший день війни він сам пішов у військкомат, не чекаючи повістки про призов, та вона і не прийшла б, тому що його посада і професія не підлягали призову. Які ж високі були в нього громадянська позиція і людська совість! Вже у вересні родина одержала від нього перший лист. Я бачив стопку цих пожовтілих від часу листів, що бабуся дбайливо зберігає. На них немає звичних поштових марок. На них тільки штампи "Польова пошта №..." і "Переглянуто військовою цензурою". Останній лист дуже тривожний. Видно, людина на війні відчуває, коли не повернеться з бою. "Маруся! Бережи дітей! Перемога буде за нами!" — це останні слова, що написані чітким, дуже красивим почерком на сірому жорсткому папері. Маруся, його дружина, моя прабаба, зберегла синів. Завдяки цьому народився і живе мій батько, а через 43 роки після загибелі прадіда з'явився на світ і я.
Apple
Мобильный телефон Apple iPhone SE 128GB 2020 (PRODUCT) Re...
16 499 грн
Топ продаж
Дивіться також
Ужасные свадебные фотографии (19 фото)
Женский парфюм Carolina Herrera
Качество оригинала! Стойкий шлейфовый аромат...
Довго наша родина намагалася знайти могилу прадіда. Але безуспішно. Знаємо тільки одне: вона десь у лісах Прибалтики. Але є в Харкові місце, де на мармуровій плиті золотом написане його (тепер і моє) прізвище й ініціали. У ряду сотень імен харківських політехніків, що не повернулися з тієї кривавої війни. Над пам'ятником на території нинішнього політехнічного університету схилилася верба. Вона так розрослася за останні роки, що закриває напис. Та я його знаю напам'ять:
Мечту пронесите через года
И счастьем наполните!
Но о тех, кто уже не придет никогда,
Заклинаю вас: помните!
Пам'ятник і територія біля нього завжди доглянуті. Ми всією родиною ходимо туди три рази на рік: на День Перемоги, 23 серпня й у післявеликодній поминальний день. Це обов'язково, але іноді бабуся просить: "Олежку! Давай сходимо до пам'ятника! Я вже і квіти приготувала". У такі дні ми біля мармурових плит самі. І серце стискується в мене, коли я думаю, що моя бабуся не знала людину, яка була її батьком. Їй нікого було покликати: "Тату!"
У ці хвилини я відчуваю, що від батьків до дітей переходять найвищі поняття. До мене прийшло розуміння, що і для слави, і для пам'яті людської мертвих немає. Мій прадід не безвісти загинув на тій війні. Він з нами, як і всі, хто поруч з ним на мармурових пл
Образ Пугачева в романе А.С Пушкина "Капитанская дочка"-это образ народа,народного гнева ,бунтарства русской души и беспощадной силы.Художественный образ Пугачёва изображён в соответствии с литературными принципами произведения,а не с историческими принципами исследований,поэтому автор даёт представление о Пугачёве,как о человеке,а не как о кровавом и бессердечном главаре бунта.
Есенин создаёт сложный образ Пугачёва-это сильный,решительный человек,который обдуманно идёт на восстание,оценив всю боль народную и услышав мольбы людские.Емельян пытается построить крестьянский раз,изменить жизнь к лучшему.Пугачёв не сторонник жестокого мятежа,беспощадного и стихийного.Он хочет справедливой войны,
подготовленной,жестокость наряду с доверчивостью атамана.За новый мир он идёт до конца,не веря в поражение,но соратники предают его.Трагедия Пугачёва в том,что он не смог передать людям силу своей веры в победу,он не смог обуздать стихию бунта и остаётся один,попадая на плаху.
Сходства :
-Емельян Пугачёв-казак,истинный сын своей Родины.
-Жесток и беспощаден к врагам,но в тоже время,доверчивый,как ребёнок и благодушен к тем,кто был с ним добр.
-Умеет понимать русских мужиков,ведёт их за сбой,зная свою обречённость.
-Народ любит Пугачёва,давно ждал такого атамана,за которым идти на смерь не страшно.Народный идеал,любящий свой народ и готовый умереть за него.
-Емельян-человек чести и слова,не смотря на своё недворянское происхождение.
Итак, Катерина влюблена в Бориса. Прочитав эту строчку, можно только вздохнуть: «Что ж, любви все возрасты покорны...», а можно глубоко задуматься, потому что любовь к Борису стала для героини «Грозы» настоящей трагедией, усилив ту драму, которую она переживала, оказавшись в «темном царстве».
Катерина — девушка тонкая, мечтательная, поэтичная. Это человек высоконравственный, простодушный, безыскусный в отношениях с людьми. Она не умеет лгать, притворяться, скрывать свои чувства. Чувствует она глубоко, поэтому, раз увидев Бориса и полюбив его, уже не может ничего с собой поделать. «Разве я хочу об нем думать? — рассуждает она.— Да что делать, коли из головы нейдет. Об чем ни задумаю, а он так и стоит перед глазами». Для замужней Катерины, верной своему мужу и набожной, эта любовь становится настоящей нравственной пыткой. «Точно я стою над пропастью и меня кто-то туда толкает, а удержаться мне не за что»,— так описывает она свое состояние.
Будучи доброй, Катерина жалеет мужа, которого никогда не любила и не любит, с которым она никогда не сможет быть счастливой. Он слабый, безвольный человек, позволяющий унижать себя на глазах жены.
Борис и Катерина не могут видеться, потому что замужних дам держат в Калинове под семью замками. Разрешить проблему берется сестра Тихона, Варвара, для которой давно не существует никаких нравственных преград. «И я не обманщица была,— говорит она о себе,— да выучилась, когда нужно стало». Едва ли у Катерины получилось бы освоить эту науку.
Поначалу сопротивляясь, Катерина все-таки принимает услуги Варвары. Она не может больше находиться в удушливой атмосфере ханжества, несвободы, самодурства, да и свою любовь побороть не в силах. Героиня идет на великий грех — решается встретиться с Борисом. Судьба благоволит этому: Кабаниха отправляет сына из дому. Сложившуюся ситуацию Катерина переживает мучительно, но преодолеть ее она не может. Несколько встреч с Борисом освещают ее жизнь лучами счастья, но ненадолго.
Борис находится в зависимом положении от своего дяди, купца Дикого. Он сирота, а бабушка его в завещании распорядилась о том, чтобы долю наследства Борис получил только после совершеннолетия и только при условии почтительного отношения к дяде, что в принципе невозможно. Не потому что Борис не уважителен к старшим, а потому что на Дикого, властного, грубого, бессовестного и хитрого человека, угодить невозможно. Тем не менее Борис продолжает жить в доме дяди, терпеливо снося все оскорбления. В его характере нет той силы, которая бы ему превозмочь обстоятельства.
Попав в Калинов, Борис, так же как и Катерина, чувствует себя неуютно. «Больно трудно мне здесь, без привычки-то! — говорит он. — Все на меня как-то дико смотрят, точно я здесь лишний, точно мешаю им». Неожиданной напастью для него становится любовь. «Загнан, забит,— восклицает он,— а тут еще сдуру-то влюбляться вздумал».
Борис не может побороть свои чувства. «Уж я коли полюбил...»,— говорит он, открывая свою тайну Кудряшу, и не заканчивает фразу, потому что и так все ясно. Однако и первого шага он сделать не может. Варвара оказывается куда проворнее его. Борис принимает ее услугу, а вот ответить за содеянное не умеет. Наказанный дядей, он послушно отправляется в Сибирь. На Катерины взять ее с собой Борис отвечает отказом — он дяди остерегается. Борис фактически предает Катерину, бросая ее в таком положении.
Героиня оказывается сильнее Бориса. Именно она, не умеющая лгать, во всеуслышание говорит о своей любви. Она бросает вызов «темному царству», кинувшись в бездну. Борис, конечно, сочувствует Катерине, но единственное, чем он оказывается в силах ей помочь,— это пожелать ей смерти.
Островский показал Катерину женщиной, которая «забита средой», но вместе с тем он наделил ее положительными качествами сильной натуры до конца противостоять деспотизму. О Борисе же критик Н. Добролюбов говорил, что он тот же Тихон, только «образованный». «Образование отняло у него силу делать пакости... но оно не дало ему силы противиться пакостям, которые делают другие...».
идёт