Певне, сила Івана Франка, що ввібрали в себе його поезії, не згасне ніколи. Бо не згасала сила незабутнього поета протягом його життя, ніщо не могло примусити його скласти зброю, жодного разу він не зазнав і хвилини безнадійного чекання на час, «коли той скрут страшний на тілі велетня порветься» (як писав він у вірші «Не люди наші вороги»).
Громадянська поезія митця — це застигла стихія, буря, вир життя того часу, коли жив і творив геніальний поет, що ввійшов у вітчизняну літературу в образі Вічного революціонера. Читаючи збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», ми відчуваємо, як поступово ця хвиля оживає, підхоплює нас і заносить у саме вогнище подій XIX століття.
Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат
Пусть солдаты немного поспят.
В песне"Соловьи, написанной на исходе военного лихолетья, сурово и и вместе с тем, очень задушевно высказано то, что было на душе у каждого солдата
в дни, когда Победа была уже близка, но война еще не окончена.
В одной из давних радиопередач, автор стихов, на которые написана песня, А. Фатьянов, в шинели рядового трудными военными дорогами
,рассказал: "Помню фронт. В большой зеленой роще мы, солдаты, после только что затихшего боя, лежим, отряхиваясь от крупинок, засыпавшей нас земли, и вдруг слышим: вслед за расстаявшим вслед рокотом вражеских самолетов, во все горло,
как бы утверждая жизнь, запел соловей!
И это вошло в песню"Пришла и к нам на фронт весна",таким было первоначальное название песни. Песня, впервые появившаяся в сорок четвертом году, не знала себе равных по популярности. Редко кто из фронтовиков, слушая её,мог сдержать слезы.
