Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях.
Він був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу діячів італійської епохи Відродження. А саме життя його за наповненням мало майже шекспірівський розмах. Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець. За причетність до Кирило-Мефодіївського братства був ув’язнений і відправлений у трирічне заслання. Автор абетки української мови, що лягла в основу сучасного українського правопису, автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада», автор першого перекладу «Біблії» українською мовою і перекладів тринадцяти п’єс Шекспіра.
Григорій Грабович (Гарвардський університет, США) назвав П. Куліша рушієм і засновником новітньої української інтелектуальної, критичної думки та тих вимірів національної свідомості, які на ній будуються, і ключовою постаттю в становленні модерної української культури.
У той же час засвоєння творчої спадщини Куліша йшло з великими труднощами. Його постать ‒ яскрава, драматична, сповнена протиріч, як і той історичний час, в якому йому випало жити й працювати, оскільки тодішній процес становлення українського культурного поля та політичного життя був важким і складним. Інтеграція його в канон національної пам’яті відбувалася довго і зі значними перебоями, що було віддзеркаленням конфліктів і протиріч у самому новітньому українстві. Цілісна рецепція творчої особистості Куліша, якою б вона не була, – зокрема й негативною, і популістською (що передбачав і провокував сам письменник), – є частиною історії української культури.
Знаменно, що під час загальнокультурного підйому в Україні 1920-х років саме творчість і постать Куліша привертала чи не найбільшу увагу чільних представників того – потім розстріляного – відродження України. Інтуїтивно і програмово вони відчували, що саме Куліш є центральною проблемою у становленні української ідентичності, у національному русі ХІХ століття, і що власне ця проблемність робить його і цей рух таким цікавим (Г. Грабович). М. Хвильовий зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента».
У радянській Україні ім’я Куліша було проскрибоване. У 1930–80-х його було затавровано як буржуазного націоналіста, а його творчість вилучено з наукового процесу. Видання творів Куліша й осмислення його творчості дослідниками українського зарубіжжя свідчить, що вони шукали відповіді на багато питань, які були заборонені в радянській Україні. Одне з питань, поставлених Кулішем, – як нам вийти зі стану колоніалізму. Так, професор Ю. Бойко-Блохін у представленій на виставці праці «Великий клясик української літератури П.О. Куліш» (Мюнхен; Чернівці, 1997, с.7–8) відзначає, що Куліш викликав суцільну настороженість у російських демократично-ліберальних колах, оскільки його образ як людини, лідера Кирило-Мефодіївського братства, у своїй основі заперечував існування Російської імперії. П. Куліш нагадував росіянам, що вони в культурній ділянці для розбудови імперії користувалися вже два століття українськими духовними силами, і це свідчило, на його думку, що коли росіянам у державі має належати політично-адміністративне керівництво, то легальний примат у культурному житті держави треба перекласти на українські кадри, для українців має бути забезпечене духовне життя. З цих думок він творив підгрунтя лібералізму, його етичний бік, тоді, коли в Росії лібералізм мав характер досить поверхової моди. Зі своєю етичною програмою Куліш ішов у російські інтелігентські кола, шукав приязні, розуміння, але не знаходив їх – і ставав лицарем сумного образу, новітнім Дон-Кіхотом.
Д. Чижевський підкреслював, що «внутрішню цілість і цілісність Куліша становила ідея України» (Нариси з історії філософії на Україні, Київ, 1992, с. 156). Ця ідея, попри всі суперечності сприйняття й відтворення світу письменником, надає внутрішньої єдності творчості Куліша. Головним атрибутом ідеї України П. Куліша є «серце», «історія», «культура», «народна мова», «єдність з природою», «жіночність». Куліш усе своє життя шукав шлях до очищення України (України-серця, України-історії, України-мови, України-природи, України-жінки) від усього, що є для неї зовнішнім, чужим, ворожим.
Книжки, представлені на виставці, надають інформацію про творчі пошуки письменника.
