Коли я дочитав роман «Айвенго», я навіть засмутився. Ще недавно я із завмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти на до Ричарду відважні воїни Локслі… Роман Вальтера Скотта захопив мене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну Англію. І ось роман дочитаний. Що залишив він у мені?
Часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди.
Саме Айвенго, а навіть не славетний король Ричард Левине Серце, є головним героєм роману. І для мене цей образ доблесного лицаря став улюбленим образом. Чим саме Айвенго вражає, що примушує мене захоплюватись цим героєм?
Знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. Героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. Не знаємо Айвенго й ми. Але Вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далеких краях. Він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. Він бачить кохану, та не може наблизитись до неї. Але й у ці важкі для душі хвилини Айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність.
Как то раз, люди освоили солнце. Там было очень жарко, но люди через некоторое поколение привыкли, и были полностью освоены на солнце. Они развивались, осваивали новые земли, но вскоре к ним прилетели инопланетяне, и началась с ними война. Люди которые жили на солнце, жили все в мире, и поэтому они были не готовы к войне. Инопланетяне начали захватывать все земли, которые люди осваивали, но была одна земля, на которой жили храбрые, сильные люди. И эти люди объединились, и пошли воевать с инопланетянами, и потом через некоторое время люди выиграли. И все начали опять жить в мире и согласии
Толстой, вроде как, взяв за основу "Пиноккио" написал "Золотой ключик или приключения Буратино