Здавалося б, що в сучасному прагматичному світі найголовнішим мірилом статусу людини в суспільстві має бути її мораль, доброчесність, ввічливість, адже саме так було споконвіку. Проте яку картину ми маємо змогу гати насправді? Коли ми роззирнемося навколо незашореним поглядом, то помітимо, що все це давно в минулому: зараз практично усім керують гроші. Про яку моральність можна говорити, якщо прикра тенденція сьогодення за до засобів масової інформації щоденно демонструє нам невтішну картину: невигадані історії реальних людей, які здатні зрадити усі свої моральні ідеали задля кількох банківських рахунків… Як часто зустрічаємо інформацію, що в одному провінційному містечку обікрали дітей-сиріт та поїхали жити на Багами?Або що один юнак у Харкові обшукав беззахисних бабусь , розповідаючи немічним стареньким , що він їхній онук? Де ж духовні цінності цих людей? Невже вони не розуміють, що їх засмокче грузька трясовина пихи, марнославства, марнотратства?!Невже вони не розуміють, що заробивши ці криваві гроші, будуть приречені на вічні муки і не знайдуть спокою ні за життя ні після смерті?! Яскравим прикладом цього одвічного протистояння моральних та матеріальних цінностей є твір Івана Карпенка-Карого « Мартин Боруля», де порушено постійну людську проблему – підміну особистих духовних цінностей (порядність, вірність, відданість, працелюбство) класовою приналежністю та матеріальними статками. У творі показано дещо гротескну картину того, як одна родина намагається зламати себе, свої моральні принципи, зрадити вірі та звичаям своїх предків для того, аби увійти до вищого суспільного кола. Хіба це не приклад заміщення моральних цінностей матеріальним? Хіба можна «ламати» себе?! Намагатися забути все, зішляхтитися задля того, щоб вас називали «високоповажним паном»?! Хіба це не абсурд?! Та які ж статки та титули замінять вам, Мартине Геннадійовичу Боруле, щастя доньки, яку ви прагнули віддати за нелюба чи зламану долю сина, яку ви вирішили за нього?!
Дина – персонаж из рассказа «Кавказский пленника», дочь татарина из аула пленного Жилина. Это девчушка лет тринадцати, тоненькая, худенькая с блестящими и «дикими» глазами. Она бегала «как козочка», исправно выполняя отца. По натуре Дина была доброй и отзывчивой девочкой. С тех пор как Жилин оказался у них вплену, она успела с ним подружиться и сильно привязалась к нему. За то, что он мастерил для нее глиняных куколок, она носила ему молоко, лепешки, иногда даже кусочки мяса. Снабжая пленных едой, она немало рисковала. Таким образом, эта татарская девочка с черными глазами и светлым, лучистым лицом, отличалась храбростью.Ради своего друга, пленного офицера, она неоднократно рисковала. В конце рассказа именно она принесла Жилину длинную палку, чтобы он мог выбраться из ямы и бежать. При этом она осознавала, что они больше не увидятся. На прощание Дина принесла ему несколько лепешек и расплакалась. На протяжении всего рассказа просматривается линия дружбы маленькой татарской девушки с русским офицером. Ее решительное и предусмотрительное поведение было продиктовано жалостью к пленному и умением сострадать. Ради друга она совершила такой поступок, за который ее могли наказать, но это ее не остановило.
Рассказ построен по принцип антитезы: добро-зло. Отсюда и название рассказа. "Собака бывает кусачей только от жизни собачей... " Выросшая на улице, никогда не имевшая ни своего угла, ни клички, ни достаточно еды, собака живет в постоянном страхе: любой может ударить, швырнуть камнем, гнать её с презрением. Собака становится недоверчивой и озлобленной. В людях она видит своих врагов, всегда готовых напасть. Кусака по опыту знает, что люди — это зло, которого надо избегать, а при необходимости и отвечать на него, поэтому она в первый момент набрасывается на Лелю. Потом начинает происходить непривычное: люди, оказывается, умеют не только швырять камни, но и ласкать, заботиться о собаке и кормить ее. Постепенно ломается барьер, воздвигнутый Кусакой между нею и людьми. Доброта ее новых хозяев делает собаку безоружной перед ними, “она знала, что, если теперь кто-нибудь ударит ее, она уже не в силах будет впиться в тело обидчика своими острыми зубами: у нее отняли ее непримиримую злобу... ”
Як часто зустрічаємо інформацію, що в одному провінційному містечку обікрали дітей-сиріт та поїхали жити на Багами?Або що один юнак у Харкові обшукав беззахисних бабусь , розповідаючи немічним стареньким , що він їхній онук? Де ж духовні цінності цих людей? Невже вони не розуміють, що їх засмокче грузька трясовина пихи, марнославства, марнотратства?!Невже вони не розуміють, що заробивши ці криваві гроші, будуть приречені на вічні муки і не знайдуть спокою ні за життя ні після смерті?!
Яскравим прикладом цього одвічного протистояння моральних та матеріальних цінностей є твір Івана Карпенка-Карого « Мартин Боруля», де порушено постійну людську проблему – підміну особистих духовних цінностей (порядність, вірність, відданість, працелюбство) класовою приналежністю та матеріальними статками.
У творі показано дещо гротескну картину того, як одна родина намагається зламати себе, свої моральні принципи, зрадити вірі та звичаям своїх предків для того, аби увійти до вищого суспільного кола. Хіба це не приклад заміщення моральних цінностей матеріальним? Хіба можна «ламати» себе?! Намагатися забути все, зішляхтитися задля того, щоб вас називали «високоповажним паном»?! Хіба це не абсурд?! Та які ж статки та титули замінять вам, Мартине Геннадійовичу Боруле, щастя доньки, яку ви прагнули віддати за нелюба чи зламану долю сина, яку ви вирішили за нього?!