Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Зовнішність Івана Мазепи майже не деталізована. Скупий портрет гетьмана Байрон подає у контрастному зіставленні рис, які співвідносять молоді і старі роки гетьмана. В молодості – він «юнак – красень», «веселий і стрункий», «в дні юнацтва золоті» – непереможений жодним вельможою, жодним із мужів чи хлопців. – А тепер, «коли вже сімдесятий» – у нього вигляд» такий, що «не годні …родичі пізнать». Байрон приділяє більше уваги внутрішньому, психологічному портрету героя. Тут також використовується прийом контрасту. В молодості Мазепа – веселий, тепер, коли йому за сімдесят, і він щойно разом із Карлом і лицарями – воїнами отримав поразку під Полтавою, він похмурий. Іноді його тішить надійний вірний помічник – його кінь. Але більше він у зажурі. В його характеристиці поет підкреслює міць, славний життєвий досвід.. Але найбільшої романтичності досягає Байрон, коли змальовує здатність Мазепи кохати. Мазепа Байрона –– це не тільки відважний лицар, але й «щасливий панич із ніжним серцем».8 Мазепа постає самітником – «один супроти всіх». Доля явно не на його боці, тому він «скорився долі». Він страждає, терпить фізичні муки. Але Мазепа ні за що не шкодує. «Терезина судьба» йому теж невідома – це, мабуть, підсилює його біль. Він не чекає пощади від кривдників. Навпаки, він прагне помсти. Мов скажений, дикий кінь мчить його полем «швидше блиску, грому» – «так би й водопад не зміг». Знесилений кінь падає, але герой, прикручений «тугим ремінням» до його спини, порвати пута не зміг, він залишався прив’язаним до трупа коня, і «туге реміння» продовжувало «завдавати мук». Мазепа у цьому епізоді – людина незламної волі, вільнолюбний бунтар із страдницькою душею. До самого кінця жахливої подорожі Мазепа зберігає самовладання. Він залишається сильною особистістю і саме завдяки цьому стає гетьманом України. І хоч він не зміг змінити хід історичних подій (поразка шведів), та він зберіг свою гідність і честь. Розкриттю образу Мазепи сприяє яскрава символіка твору. Картини «дикої» природи підкреслюють незвичайність образу героя, його винятковий характер. Бурхливі потоки, вітри, хвилі уособлюють пристрасті, що охопили серце Мазепи. Вороння символізує смерть, а схід сонця – надію на повернення життя. Серед усіх символів вирізняється образ коня. Взагалі коні посідають значне місце у творі. У романтичній літературі – це символ вдачі, людської долі. Мазепа та його кінь – наче одне ціле. Під час відпочинку старий гетьман спершу подбав про коня. Кінь – вірний товариш Мазепи, і той виявляє турботу про нього, бо він ніколи не зрадить, служить йому впродовж років. Гетьман ставиться до коня, як до розумної істоти, що свідчить про глибоке природне начало у його душі, тісний зв’язок і спорідненість із природою
