Герой Д. Лондона переживає різні почуття, що стосуються його фізичного й морального стану, та проявляє позитивні якості характеру. Герой відчуває змореність від довгої дороги, холод Білої пустелі, тугу від усвідомлення зради товариша, страх самотності, голод, який не вгамовується мізерною «їжею», біль у ногах, розтертих до крові, та змученому тілі, відчай після марних спроб роздобути їжу, виснаженість, що призводить до галюцинацій. Але в ланцюжку відчуттів намічається зміна на краще: це сміливість, виявлена під час зустрічі з ведмедем, усвідомлення нестримного бажання жити, спокій, яким змінився страх, терпіння, з яким герой продовжує свій важкий шлях, сила волі у поєдинку з вовком. «Саме життя в ньому не хотіло загинути і гнало його вперед». Головний герой вижив, бо він був сміливий, упертий, мав силу духу, волі, високі моральні цінності, любов до життя. «Доля вимагала від нього дуже багато. Навіть помираючи, він не підкорився смерті»
“Всякая любовь – великое счастье, даже если она не разделена” – в этой фразе пафос изображения любви Буниным. Почти во всех произведениях на эту тему исход трагичен. Именно потому, что любовь оказалась “украденной”, она не была полной и привела к трагедии. Бунин размышляет о том, что счастье одного может привести к трагедии другого.
Бунинский подход к описанию этого чувства несколько иной: любовь в его рассказах более откровенная, обнажённая, а порой даже грубоватая, исполненная неутолённой страсти. Проблема рассказа “Кавказ”: любовь – это необыкновенная сила. Любовь не только большое счастье, выпавшее на долю человека, но и чувство, которое очень часто приносит страдание и боль.