Образ Матері — образ берегині людства (образ Матері в піснях, молитвах, віршах, поемах, найкращих творах відомих світових митців; поезія Т. Шевченка і Лесі Українки, В. Симоненка і А. Малишка).
II. Глибокі почуття любові у творах А. Малишка про матір (найніжніша любов і пошана до матері у поезіях "Не стій, мати, коло хати", "Яблуні").
III. Гімн материнській любові ("Пісня про рушник").
1. Синівська вдячність, повага, любов у кожному рядку ("рідна мати моя", "твоя незрадлива усмішка, засмучені очі хороші твої").
2. Материнська турбота (тривога і сум в очах, сподівання на щасливу долю сина, побажання добра).
3. "Рідна мати" — символ чистої любові ("рушник вишиваний" — символ життєвого шляху, долі, запорука щастя, вірності і любові, материнський оберіг).
4. "Пісня про рушник" — перлина української поезії XX століття (пробуджуватиме в наступних поколіннях найсвітліші почуття). IV. Поезії А. Малишка про матір — багата духовна скарбниця (О. Гончар про поета: "Він полишив нам золоті розсипи своїх поезій, нев'янучу красу своїх пісень... Вогнистий син України, улюбленець народу... співець життя, молодості, любові — такий він для нас, незабутній Андрій Малишко").
Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в'януть, хоч би яка була спека, і не схиляють голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло.
Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую саме слово «синій»,— враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води.
Іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото, начебто, ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, випадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха захуржелила-зареготала!
Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром.
А якого кольору слова?
Тихесенько вимовляю слово «зелений», і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово «мама» — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори, разом узяті.
А слово «осінь» — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум'ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Й одного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недогоріле листя.
Слово «осінь» туге й жовте, наче віск.
Слово «пролісок» — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, і торішнім перепрілим листям. Слово «зозуля» якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим* пушком.
Пролетіла над подвір'ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово «ворона» — чорне.
От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною? А собаки знають, що вони собаки? А вівці, а воли, а коні?
А наша корова Лиска знає, що її звати Лискою?
Євген Гуцало
Смарагдовий — зелений.
Що в цьому творі здивувало тебе?
Які слова уявляються автору синіми? Чому? Чому для нього слова «рідна мама» — мов усі кольори, разом узятії А якими є ці слова для тебе?
Читаючи другий абзац, передай голосом почуття радості оповідача. Який абзац прочитаєш як роздум-міркування?
Поміркуйте разом над запитаннями, наведеними наприкінці оповідання.
Прочитайте виділені слова. Чи так само, як автор, ви уявляєте колір слів осінь, пролісок, зозуля, ворона?
Потому что Элладе персидское рабство грозит.
Плащ мой алый, как кровь, руки крепкие, полные силы,
И сверкающий меч чужеземцев с размаху разит.
"В Спарте главный закон: умереть, но победы добиться!
Если войны приходят, от них никогда не бежать!
Если больше врагов... хоть и в сто крат - с врагами сразиться!
И с врагами сражаясь, героем себя показать" -
Так сказал Леонид. Он искусный и доблестный воин,
Царь, проведший в боях молодые и зрелые дни.
Чтобы дрались сильней, лишь мужей он позвал за собою,
Лишь отцов, у кого дома дети остались одни.
Мы в ущелье вросли. Толпы варваров падают рядом
И волна за волной их сменяют шеренги других.
Нету нам, нету отдыха, нету награды
И не сложит Гомер о спартанцах восторженный стих.
Солнце катит в закат. Ближе к вечеру битва стихает.
Ночь минула, и вновь мы противника крошим в крупу.
Нас предал Эпиальт (Будь он проклят!) - таких не прощают.
Изменили фракийцы, открыв потайную тропу.
Персов гонят на нас, как тупую скотину, бичами:
"Эй, спартанцы, вперёд! Разом все на прорыв, за вождём!" -
Мы душили рабов, мы им луки и копья ломали
И зубами их рвали, и острым кроили мечом!
Триста нас, как один за родную Элладу погибли.
И собралась она, и, отринув раздоры и страх,
Потеснила врага, одолела в решающей битве, -
Этим славным деяньям не меркнуть в грядущих веках!
Мы - спартанцы! Не нам пресмыкаться тенями Аида.
Наша слава живёт и землёю её не зарыть!
Наши души бессмертны. Все триста с вождём Леонидом
Среди тех, кто нас помнит, сейчас продолжаем мы жить!
Я - спартанец Крисанф. За моею спиной Фермопилы.
Надо мной в небесах воспалённое солнце дрожит.
Плащ мой алый, как кровь, руки крепкие, полные силы
И карающий меч чужеземцев с размаху разит...
Плащ мой алый, как кровь, руки крепкие, полные силы
И карающий меч чужеземцев... разит!