1945год (после войны) Сегодня когда я сидел на уроке, и клювал носом. Меня учительница спросил:Кто солдатам на войне?
Я поднимаюсь и говорю-я. Учительница. Спросила:а как ты им ? И что они тебе говорили?
Я носил им патроны и еду. А отвечали они мне
Зер Гуд Вальдемар, зер гуд (немецкий-хорошая работа шкет, хорошая)
И тут учительница падает в ступр от моего ответа. А класс наоборот смеялся. В тот момент я не понимал смеяться мне или плакать. Ведь зная,что учительница у нас не дружит с юмором. Я про себя смеялся. А с наружи стоял как пехота, с каменным лицом.
приведён ниже
Объяснение:
1) О хоббитах я впервые узнал(-а) из фильма "Властелин колец". Там описывается очень красочный, яркий и колоритный быт и вообще жизнь добродушного народца хоббитов. Есть там и гномы, и эльфы, и драконы и, конечно волшебник, имя которого Гендальф.
2) "Сами они низкорослый народец, примерно в половину нашего роста и пониже бородатых гномов. Бороды у хоббитов нет. Волшебного в них тоже, в общем-то, ничего нет, если не считать волшебным умение быстро и бесшумно исчезать"
"У хоббитов толстенькое брюшко; одеваются они ярко, преимущественно в зеленое и желтое; башмаков не носят, потому что на ногах у них от природы жесткие кожаные подошвы и густой теплый бурый мех, как и на голове. Только на голове он курчавится. "
"У хоббитов длинные ловкие темные пальцы на руках, добродушные лица; смеются они густым утробным смехом (особенно после обеда, а обедают они, как правило дважды в день, если получится)."
"Мы простой мирный народ, приключений не жалуем."
3) Повесть начинается размеренно и неторопливо, наверное, потому, что такой образ жизни ведут хоббиты в произведении Толкиена. Но с появлением Гендальфа события начинают разворачиваться быстрее, динамичнее и всё необычнее. Сам не успеваешь понять, когда Бильбо вдруг соглашается на подобную авантюру, от которой открещивался ещё утром, приглашая Гендальфа на чай. Наверное, в Бильбо всё же больше от семейства Туков, чем он думает,
Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним.
Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях.
Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, яку вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.
У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання.
У їхніх маніфестах проголошувалося: "Настав час скинути з себе рабство... і помститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів".
За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка.
На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань - добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священиків, орендарів-євреїв.
Долю Умані вирішив Іван Гонта - сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.
Яків Швачка господарював ближче до російського кордону, в околицях Василькова та Білої Церкви. Він прославився між ватажками особливою жорстокістю. Головним пристанищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених ляхів, там їх судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих біля 700 душ.
Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.
До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати до полякам.
Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Російських підданих було відіслано на суд в Київ, польських – віддано польському начальству, що спричиняло лютий суд на місці, вбиваючи багато людей на смерть, або засуджуючи на різні люті муки.
Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру.
Наступних кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні.
Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів.