Объяснение:
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.
Урок… Как много он значит для учителя. Всего 45 минут, но нужно сделать очень много. Для того, чтобы успеть осуществить задуманное, надо продумать все до мелочей. Но как это сделать? С чего?
Учитель, готовясь к уроку, пытается ответить на эти вопросы, а многие вопросы всплывают уже в процессе подготовки. Да… Много вопросов… И начинаешь искать на них ответы. Сейчас уже нельзя учить как раньше. Дети другие? Нет, дети такие же любознательные, как и раньше. Но им не всегда интересно учиться, используя только учебник. Как сказал американский философ Джон Дьюи: «Если мы будем учить сегодня так, как мы учили вчера, мы украдем у детей завтра».
И действительно. Посмотрите, чем заняты наши дети? Компьютерами, планшетами. Так давайте направим это увлечение в нужное русло. Пусть ищут информацию к уроку по заданной теме и расскажут на уроке о том, что нового узнали. Можно использовать компьютер на уроке для разгадывания кроссвордов, прохождения тестов на компьютере. А если обучить детей самих составлять кроссворды или простые игры, используя возможности Power Point, например, «Что лишнее?», так это еще интереснее. Появляется азарт не только составить игру или кроссворд, но и узнать как ответят его одноклассники. Понравилось ли им?
Ну а если стало скучно смотреть на коричневую доску, где написано мелом… Давайте включим интерактивную доску. Ярко и с новыми возможностями можно продолжить урок. А как любят ученики задание «Найди ошибку», особенно если «ошибся» учитель. Вот где восторг!
Главное: «Не навреди!» Нельзя использовать все и каждый урок. Дети могут подумать, что урок – это постоянная игра, но урок – это труд. Приходит время, когда надо показать свои знания: самостоятельные, контрольные. И тогда в классе наступает тишина… Склонились ученики над тетрадками, думают, пишут. А какие у них в этот момент глаза… это неповторимые мгновения, когда учитель видит глаза детей. В них целый мир и он, учитель в этом мире вместе с ними – своими учениками. Закончить свои размышления об уроке я бы хотела строчками своего стихотворения:
Звенит звонок, но не для нас,
Давно был наш десятый класс…
Все помню: как звенел звонок
На самый первый наш урок.
Учились буквы мы писать,
Читать и палочки писать,
Но пролетело десять лет
И вы должны нам дать ответ:
Чему же школа научила вас?
Готовы ль к жизни вы сейчас?
