Автор – Моріс Метерлінк
Рік написання – 1908
П’єса М. Метерлінка – належить до жанру феєрії. Ознаками цього жанру є химерно-казковий сюжет; фольклорні та міфологічні образи; умовність простору і часу; символістичність ситуацій і образів; ліризм; узагальнювальний зміст; наявність яскравих сценічних ефектів. П’єса «Синій птах» цілком відповідає законам цього жанру.
Тема – казкова подорож маленьких дітей дроворуба Тільтіль і Мітіль за чарівним Синім птахом.
Ідея – «будь сміливим, щоб бачити приховане».
Головна думка – Треба цінувати те, що ми маємо, а не гнатися за примарним щастям, яке все одно ніколи не наздогнати.
Головні герої
Тільтілем – маленький хоробрий хлопчик. Наївний, але добрий і чесний.
Мітіль – боязка маленька дівчинка. Дуже добра і гарна.
Душа Світла – підтримує Тільтіля в пошуках Синього птаха. Виявляється маленької білявою дівчинкою.
Фея Берилюна – добра чарівниця,
хвора дівчинка,
Душі речей та тварин
Пес Тіло – вірний і відданий друг.
кішка Тілетта. Підступне створення, мріє погубити людину.
Сюжет драми – пошуки героями загадкового птаха.fafОбъяснение:fafa
ітературний рід: лірика
Жанр: сонет
Вид лірики: громадянська
Ідея – возвеличення Шевченка, усвідомлення нaдзвичайної місії поетa для українсьої мови.
Провідний мотив: роль митця в національному відродженні України, полум’яна любов до своєї знедоленої нації і пристрасний протест проти її гнобителів.
Віршовий розмір: хорей.
Римування: кільцеве( перший і другий чотиривірші), перехресне ( третій чотиривірш), суміжне (двовірш).
Художні засоби:
Епітети: „буйних майбутніх рас”, „лютий зір”, довгу ніч, садок вишневий.
У цьому творі Євген Маланюр розмірковує над важливістю постаті Шевченка в українській літературі. Для нього Кобзар – це генiальна особистiсть, нацiональний пророк, поет нацiональноï iдеï.
Ліричний герой твору – це палкий патріот, що закликає людей до державності і звеличує роль Шевченка у творенні державності.
f
Євген Маланюк “Шевченко” вірш
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все — “Кобзар Тарас“,
Він, ким зайнялось і запалало.
f
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою на довгу ніч образ.
fff
fff
Лютий зір прозрілого раба,
Гонга, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
ааа
Объяснение:
в жизни.
Виновата ли Дуня в трагедии отца? На этот вопрос нет однозначного ответа. Дуня полюбила Минского. Отчий дом она покидает по своей воле. Уезжая с Минским, «всю дорогу Дуня плакала, хотя, казалось, ёхала по своей воле». Плакала девушка, очевидно, оттого, что не знала, увидит ли еще когда-нибудь своего отца.
Представим себе, что бы делала Дуня, оставшись на станции. Вела бы нехитрое отцовское хозяйство, усмиряла бы гнев «господ проезжающих». Ей пришлось выбирать между жизнью с любимым человеком и счастьем отца.
Чувство дочерней вины не покидает Дуню. У Пушкина не бывает случайных деталей. В начале повести мы видим на стенах комнаты Самсона Вырина картинки, изображавшие историю блудного сына. А в конце повести дочь возвращается в отчий дом. Да вот простить ее и порадоваться ее счастью уже некому. Потому-то и плакала она так горько, узнав о кончине отца, и так долго лежала на его могиле.
Я думаю, что в трагедии Вырина «виноваты» и стечение обстоятельств, и условности того общества, в котором он жил. Дуня полюбила неравного себе по социальному положению человека. И требовать от Минского заботы об отце она не могла. Дуня виновата не в том, что полюбила Минского и уехала с ним, а в том, что несколько лет не давала о себе вестей. Кто знает, если бы Вырин был уверен в том, что его любимая дочь счастлива, может быть, и его жизнь без Дуни сложилась бы иначе.