Творчество Ф.А. Абрамова. Ф.А. Абрамов – патриарх «деревенской» прозы и по возрасту, и по стремлению постичь истоки, суть современной литературы о судьбах крестьянства, и по масштабу творческих задач. В ряду «деревенских» писателей Абрамов выделяется интересом к социальному миру деревни. «Я всегда стремился и стремлюсь увидеть в живом и конкретном человеке явные и скрытые приметы времени, эпохи», – говорил он. Он мастер остро социальной прозы, оставаясь при этом бытописателем в лучшем смысле этого слова. Обращение к теме русской деревни, новый для послевоенной литературы взгляд на граничащую с современностью историю России поставили Абрамова в ряд наиболее значимых фигур русской литературы 60-70-х. В своем подходе к литературе Абрамов ощущал близость творчеству таких писателей, как В. Белов, В. Распутин, С. Залыгин, Е. Носов, Б. Можаев, В. Афанасьев. В произведениях Абрамова, как и в произведениях других писателей «деревенской прозы» (В. Белова, В. Шукшина, В. Распутина и др.) остро поставлен во о раскрестьянивании, об уходе людей из деревни в город, о судьбе человека, вынужденного покинуть деревню, но так и не нашедшего своего места в городе. Абрамов заговорил об исходе крестьянской цивилизации, о том, что деревня является «материнским лоном», где зарождался и складывался национальный характер. Прозе Абрамова свойствен драматический образ человека, покинувшего деревню, который привлекает всех деревенских прозаиков, поскольку в нем полнее всего отразились определенные жизненные противоречия. По мнению Абрамова, широкое рас людей подобного типа вызвано крупными промахами в социальной политике в деревне. Таким образом, по своей тематике произведения Абрамова близки произведениям других авторов «деревенской прозы». Что касается стилистики, то творцам «деревенской прозы», включая Абрамова, принципиально чужды приемы модернистского письма, гротескная образность. Им близка культура классической русской прозы, они восстанавливают традиции сказовой речи, плотно примыкающей к характеру персонажа – человека из народа.
Відповідь:
Здатність на самопожертву близьких людей
Для людини природно цінувати життя, боятися смерті та болю. Тому самопожертва, тобто коли людина свідомо віддає своє власне життя заради когось іншого - це, безумовно, подвиг, на який здатна не кожна людина. Тому мені здається, що було б краще, якби людям взагалі ніколи не треба було б жертвувати собою. Самопожертви, на мій погляд, вимагають по-справжньому екстремальні умови: люди найчастіше жертвують собою заради інших під час війни, терактів, катастроф чи речей такого типу.
Одного разу я прочитала цікаву історію, що може служити дуже яскравим прикладом здатності людини до самопожертви. Цю історію записав лікар "Швидкої до ", тобто людина, яка багато чого у житті бачила, але навіть цей лікар був дуже вражений.
До лікарні привезли маленьку дівчинку, якій було потрібно перелити кров, і негайно, але крові потрібної групи не було. Кров тата та мами дівчинки не підходила, але був ще й маленький братик років шести, у якого була кров саме потрібної групи. Хлопчику сказали, що для того, щоб його сестричка вижила, їй треба віддати кров. Хлопчик погодився, сказав батькам, що він їх дуже любить, та й зайшов до кабінета. Після переливання дівчинці стало краще, а хлопчик підійшов до лікаря і спитав: "А коли я помру?". І тут лікар зрозумів, що малий був впевнений, що помре після того, як віддасть свою кров сестричці.
Він вважав що помре, що його життя буде закінчене - але все одно пішов на це. Таким чином, звичайний хлопчик виявив справжню здатність до самопожертви, на яку спроможний не кожний дорослий.
