Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла.
Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.
А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.
Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.
Подробнее - на -
Объяснение:
Ежели каждый будет кусаться, то лучше и не жить на свете…
белый борзой щенок с острой мордой и желтым пятном на спине.
Ежели сказал, что бродячая, стало быть, и бродячая… Истребить, вот и все.
белый борзой щенок с острой мордой и желтым пятном на спине. В слезящихся глазах его выражение тоски и ужаса
Нет, это не генеральская… – глубокомысленно замечает городовой. – У генерала таких нет. У него всё больше легавые…
полицейский надзиратель Очумелов в новой шинели
Собачонка ничего себе… Шустрая такая… Цап этого за палец! Ха-ха-ха… Ну, чего дрожишь? Ррр… Рр… Сердится, шельма, цуцик этакий…
Главные герои, участвовавшие в повести - это Дошейн, малограмотный человек, с доброй душой. Он в аиле, создаёт школу в сарае, чтобы дарить деткам радость, своё тепло и свет. У него настолько было огромное доброе сердце, что и в снег и в стужу, и через лужи он переносил детей на руках, чтобы они могли попасть в его школу и учится. Когда он встречает сироту, то очень ей увлекается, и мечтает ей подарить счастливое будущее. При всех его чувствах к ней, он не открывается и не бросается в омут, а жертвует ими, отправляя девочку учится в город. Тем самым его жертва сиротке встать на ноги и выучится.
Алтынай - сиротка, не получавшая ни заботы не теплоты, не любви. Она лишь только получала ругань и побои от тётки, которая её никогда не любила. В школе, она получает ту заботу, ласку и добрую улыбку и влюбляется в своего первого учителя Дюшейна. Впоследствии она его благодарит за то что он для неё сделал.
Объяснение: