Богатый и знатный помещик Кирила Петрович Троекуров имеет большой вес в губернии. Все соседи трепещут перед этим своевольным и избалованным человеком. Исключение составляет лишь мелкопоместный дворянин Андрей Гаврилович Дубровский. Кирила Петрович уважает Андрея Гавриловича за прямой, нетерпеливый и решительный характер и даже одно время поговаривает, что отдаст свою дочь Машу за воспитывающегося в Петербурге сына Дубровского, Владимира.
Відповідь:
на була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, "мізинчиком", її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А, граючись з іншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи.
Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, ліпша, як всі інші Хухи в тому лісі.
Звали її Моховинка.
Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто Люди. А тим часом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях та скелях - печерницями; що понад річками та озерами - очеретянками; ті, що у високій траві та бур'янах - бур'янками. Бувають ще: степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого.
Моховинка була зроду лісовою Хухою. Й не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилася вона у густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що Хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.
А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають та розуміють чужі сльози...
Однак тому великому бору, в якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеликими частками, й він швидко виростав знову.
В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко було впізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками, а щілини й ізокола, й зсередини - м'яким зеленим мохом.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовничку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіалову квіточку - "братки". Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.
Відповідь:
на була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, "мізинчиком", її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А, граючись з іншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи.
Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, ліпша, як всі інші Хухи в тому лісі.
Звали її Моховинка.
Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто Люди. А тим часом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях та скелях - печерницями; що понад річками та озерами - очеретянками; ті, що у високій траві та бур'янах - бур'янками. Бувають ще: степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого.
Моховинка була зроду лісовою Хухою. Й не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилася вона у густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що Хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.
А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають та розуміють чужі сльози...
Однак тому великому бору, в якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеликими частками, й він швидко виростав знову.
В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко було впізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками, а щілини й ізокола, й зсередини - м'яким зеленим мохом.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовничку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіалову квіточку - "братки". Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.
Когда Александр Сергеевич услышал от своего приятеля поэта Павла Нащокина увлекательную историю о разорившемся помещике по фамилии Островский, он понял, что ее можно взять за основу будущего романа.
По воспоминания Нащокина, однажды он встретил в остроге молодого белорусского дворянина, ставшего жертвой подкупного судьи. Он долгое время судился с соседом из-за земельных угодий, однако в результате был изгнан из собственного имения без гроша в кармане. Собрав своих крепостных, помещик организовал настоящую разбойничью банду, и стал промышлять грабежами.
Осенью 1832 года Пушкин приступил к работе над новым романом, и в короткий срок написал две части из задуманных трех. Второй том был завершен в феврале 1833 года, а третий по каким-то причинам так и не был начат.
Роман был издан лишь в 1841 году, спустя 4 год после трагической смерти Александра Сергеевича на дуэли. Поскольку писатель так и не успел дать название своему произведению, в редакции его озаглавили «Дубровский».
Смысл названия достаточно прост – так звали главного героя романа.
Александр Сергеевич поднял множество важных тем, которые не утратили своей актуальности и в настоящее время. Центральная тема «Дубровского» – защита человеческого достоинства. Процветающая коррупция в органах государственной власти многим людям покалечила судьбы. Подобной жертвой стал и старик Дубровский, который в силу своей бедности не смог отстоять честь и достоинство в судебном порядке.
Единственный защитить честь своей фамилии Владимир видел лишь в том, чтобы, не опираясь на букву закона, собственноручно вершить месть. По сути, он был вынужден встать на преступный путь, другого выхода у него просто не было. Это очень печалит автора, который понимает, что в России честный, но бедный человек абсолютно бессилен.
Основная мысль романа – отсутствие равноправия между представителями одного социального слоя, разница между которыми заключалась лишь в финансовом положении. Автор приходит к неутешительному выводу: закон всегда стоит на стороне богатства, в то время как благородные, честные и прогрессивные люди, такие, как Владимир, оказываются на обочине жизни.
Также писатель уделил много внимания проблематике семейного бесправия – покалеченные судьбы детей, вынужденных покоряться родительской воле. Троекуров, невзирая на слезы своей 17-летней дочери, отдал ее замуж за нелюбимого старика, чьим главным достоинством было богатство и положение в обществе.
Оставаться человеком чести, быть милосердным и справедливым – вот чему учит произведение. Очень важно уметь находить компромиссные решения, прислушиваться друг к другу, чтобы не допустить развязки возможных конфликтов и трагедий. В этом заключается идея романа – стремиться к взаимопониманию в обществе, позабыв о собственном эгоизме.Композиция романа отличается четкой хронологией сюжетных линий. В экспозиции автор знакомит читателя с героями и обстановкой, в которой будут развиваться события. Даются описания двух главных персонажей – помещика Кирилла Петровича Троекурова и его близкого соседа Андрея Гавриловича Дубровского.
Завязкой произведения ссора между соседями-помещиками, которая быстро перерастает в нешуточный конфликт. Троекуров подкупает судью и отбирает у Дубровского его имение Кистеневку. Узнав вердикт судьи, Дубровский сходит с ума и спустя время умирает.
Далее происходит развитие сюжета. Узнав о случившемся, из Петербурга приезжает сын Дубровского, гвардейский корнет Владимир. Он собирает своих крепостных и поджигает Кистеневку, а после становится разбойником, наводящим ужас на местных помещиков.
Желая отомстить своему главному обидчику – Троекурову, Дубровский под видом учителя попадает в его дом. Но его планы разрушены очаровательной Машей Троекуровой, в которую он страстно влюбляется. Однако счастье молодых людей невозможно – Троекуров уже сосватал Машу старому богачу.
В кульминации романа Дубровский спешит вызволить любимую от ненавистного брака, однако не успевает: Маша уже обручена и, дав клятву супружеской верности, вынуждена остаться с нелюбимым мужем.
Развязка романа – это роспуск разбойничьей шайки и отъезд Дубровского заграницу.
При анализе произведения следует отметить, что принадлежит оно жанру социального романа, в котором раскрыто множество остро социальных тем своего времени.
Направление, характерное для романа Пушкина «Дубровский» – реализм. Однако в произведении присутствуют и некоторые черты романтизма.
Объяснение: