В городе Муроме, в селе Карачарове, живёт Илья, крестьянский сын. Тридцать лет сидит он сиднем и не может подняться, потому что не владеет ни руками, ни ногами. Однажды, когда его родители уходят и он остаётся один, под окнами останавливаются двое калик перехожих и просят Илью отворить им ворота и пустить в дом. Тот отвечает, что не может встать, но они повторяют свою Тогда Илья поднимается, впускает калик, а те наливают ему чарку медового питья. Сердце Ильи разогревается, и он чует в себе силу. Илья благодарит калик, а те говорят ему, что отныне он, Илья Муромец, будет великим богатырём и ему не грозит смерть в бою: он будет биться со многими могучими богатырями и побеждать их. Но со Святогором калики не советуют Илье сражаться, потому что Святогора сама земля через силу носит — так он дороден и могуч. Не должен Илья биться и с Самсоном-богатырём, потому что у того на голове семь волосов ангельских. Калики также предостерегают Илью, чтобы тот не вступал в единоборство с родом Микуловым, ибо этот род любит мать-сыра земля, и с Вольгой Сеславичем, потому что Вольга побеждает не силой, но хитростью. Калики учат Илью, как добыть богатырского коня: надо купить первого попавшегося жеребчика, держать его три месяца в срубе и кормить отборным пшеном, потом три ночи подряд выгуливать по росе, а когда жеребчик станет перепрыгивать через высокий тын, на нем можно ездить.
Бесплатная экранизация с рекламой:
«Илья Муромец» (1956). Режиссёр: Александр Птушко, Дамир Вятич-Бережных. Источник: YouTube.
Калики уходят, а Илья отправляется в лес, на поляну, которую надо очистить от пней и коряг, и справляется с этим в одиночку. Наутро его родители идут в лес и обнаруживают, что кто-то сделал за них всю работу. Дома они видят, что их немощный сын, который тридцать лет не мог подняться с места, ходит по избе. Илья рассказывает им о том, как выздоровел. Илья отправляется в поле, видит хилого бурого жеребчика, покупает его и ухаживает за ним так, как его научили. Через три месяца Илья садится на коня, берет у родителей благословение и выезжает в чистое поле.
Объяснение:
Жизнь — это то, что люди больше всего стремятся сохранить и меньше всего берегут” (Ж.Лабрюйер).
“Человеческая жизнь как коробка спичек: обращаться с ней серьёзно смешно. Обращаться несерьёзно — опасно” (Акутагава Рюноскэ).
“Жизнь сама по себе ни благо, ни зло: она вместилище блага и зла — того, во что вы сами её превратили” (Мишель Монтень).
Самое первое зло, поразившее человека, — война (в сердце, в семье, между нациями и народами). Война “разъела” душу Каина, и он, страдая от зависти и злобы, совершил грех братоубийства. Война заставляла одни народы истреблять другие. Наконец, гражданская война ненасытным Молохом требовала жертв, разделяя жён и мужей, отцов и детей. Совершенно справедливо замечание Демокрита: “Гражданская война есть бедствие для той и другой враждующей стороны, ибо для победителей и побеждённых она гибельна
«Стары Даніла славіўся на цэлую ваколіцу сваімі вырабамі: вёдрамі, начоўкамі, цабэркамі і лыжкамі, якія выходзілі з яго рук моцныя, гладкія і вельмі зграбныя». На кірмашах іх ахвотна куплялі людзі, і бондар з жонкай жылі ў дастатку.
Мэтай яго жыцця былі не заробкі, а сама праца. «Майструючы... ён забываў аб ядзе, аб сне. Нікому, апрача жонкі, не можна было глядзець, як ён працуе». Аўдоцця, жонка, была яго ценем, яна любіла ўсё, што любіў муж, і ганіла тое, што яму не падабалася.
На суседзяў Даніла глядзеў, «як на няўдалыя цабэркі з крывых, нязграбных клёпак». Ім было не дадзена спазцігнуць вялікую таямніцу, якую ведаў ён. Бондар і жадаў бы выказаць вясковаму люду ўсё, што было ў яго на душы, але быў упэўнены, што яны гэтага не зразумеюць, пачнуць смяяцца. I стары майстра нёс пакуту маўчання.
Пані з маёнтка захацела мець посуд, зроблены «залатымі рукамі» (так вяскоўцы празвалі бондара). Заказ пані Даніла ўспрыняў як шчаслівы і даўно чаканы выпадак, пасланы самім лёсам. Нарэшце яго майстэрства, яго працу змогуць ацаніць па-сапраўднаму.
Прыступаючы да працы, ніколі так стары Даніла адмыслова не вастрыў інструмент, так прыдзірліва і доўга не выбіраў дрэва, так старанна не абрабляў дошкі... «Гэта былі не вёдры, не начоўкі, не лыжкі, а дзіўны сон пекных форм. Гэта былі ажыццёўленыя мары Данілавага сэрца. Гэта было тое, дзеля чаго варта і жыць, і пакутваць».
На санках Даніла і Аўдоцця павезлі посуд у двор пані. Раз за разам яны спыняліся, каб здзьмухнуць з вырабаў сняжынкі. Ля паніных пакояў іх сустрэла плойма крыклівых вераб'ёў і адзін «шэры падшывалец апаганіў чысценькі бялюткі цабэрак». Майстра і яго жонка акамянелі. Спрабуючы вострым сцізорыкам выскрабці пасудзіну, Даніла не заўважыў, калі падышла эканомка. Яна загадала ўсё адвезці на кухню. Пані ж не захацела глянуць на Данілаву «песню», заплаціла яму не таргуючыся.
Грошы абражаны бондар кінуў на ганку, але Аўдоцця іх непрыкметна для мужа падняла. Дамоў яны вярталіся, як з пахавання. «Пані, сама гэтага не разумеючы, бязлітасна плюнула чалавеку ў самую душу... Памерлі яго мары, якімі ён цешыўся ўсё жыццё».
Пасля гэтага Даніла закінуў бондарскую справу. Раней зусім абыякавы да гарэлкі, валяўся цэлымі днямі п'яны ў карчме пад сталом. Аўдоцця цярпела голад, холад і нікому не жалілася. Загаласіла, заплакала заўсёды маўклівая бондарава жонка толькі, калі мёртвага Данілу паклалі ў шурпатую нязграбную труну. Яе гора і крыўда выліваліся ў «прыгожыя словы сумных прычытанняў», аж суседкі дзівіліся.
Людзі гаварылі, што калі б Даніла каго з іх навучыў сваёй справе, той бы век яго ўспамінаў добрым словам, а то ён ад пані пахвалы чакаў. Хутка за Данілам памерла і Аўдоцця. Па ёй ніхто не галасіў, бо «была яна адна-адзінокая».