«Життя не має ціни, а воля дорожча за життя». Ці слова — не просто відображення народної мудрості, а істина, вистраждана десятками поколінь.
Ми, сучасні люди, іноді не можемо зрозуміти до кінця значення таких, здавалося б, простих речей, як воля, право самостійно приймати рішення. Маючи здоровий глузд, не можна зрозуміти, як одна людина може продати іншу, обміняти її на якусь річ, заборонити одружуватися чи, навпаки, силоміць одружити, позбавити життя. І все це абсолютно безкарно. Більше того — це законно. І страшно навіть подумати, що люди так жили протягом кількох століть.
Більшість із них примирились зі своїм ганебним становищем, але були й такі, які вище за все цінували людську гідність. А чи можна було зберегти її, якщо не маєш волі?
Однозначну відповідь на це питання дали герої твору Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною». Остап і Соломія є уособленням образу непримиренного борця за волю, який заради досягнення мети готовий заплатити найвищу ціну — життя.
На початку повісті автор зображує Остапа молодим парубком. Але, незважаючи на юні літа, він був справжнім чоловіком. Герой любив свою землю: «Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все це було йому знайоме, промовляло до його». І жив би Остап на цій землі, обробляв, плекав її, матір-годувальницю, якби не панщина.
Вихований на дідових розповідях про козацьку вольницю, він не міг терпіти панського свавілля, вся душа його бунтувала проти наруги над людьми. Пан позбавив Остапа коханої жінки, віддавши її заміж за нелюба, знущається з його діда. Та погнала хлопця з рідної землі погроза пана віддати в рекрути, з живого шкуру зідрати.
Не бажаючи залишитися в панському господарстві німою худобою, Остап залишає рідну домівку, хоча душа його болить і за дідом, і за Соломією. Чи міг він тоді вночі, коли прощався з коханою, передбачати, що незабаром і вона вирушить у далеку путь на пошуки волі? Звичайно, ні, тому таким великим було його здивування і радість у момент зустрічі.
Наші герої розуміли, що шлях до волі буде тернистим, але заради досягнення своєї мети вони ладні були пройти крізь пекло.
Так і трапилось. Коли позаду лишились глибокі води Дунаю, які відділяли Остапа і Соломію від омріяної свободи, сліпа куля, випущена навмання козаком, стала на перешкоді. Весь тягар у пошуках порятунку ліг на плечі жінки. Але й хлопець на межі людських сил боровся з обставинами, тому що воля була так близько, а бажання жити таким великим. Мужність Остапа, його жага до волі вражає. Здається, що навіть голодний вовк не роздер поранену людину не тому, що злякався води, а тому, що зрозумів її почуття, бо і сам був сином волі.
Доля зглянулась над героями, не дала їм загинути у плавнях, як подарунок послала циганську родину. Та цей дарунок виявився «троянським конем». За розбій турецькі жовніри разом з циганами схопили й Остапа. В одну мить воля, шлях до якої був таким довгим і кривавим, перетворилася на примару. Та Соломія не дає розпачеві перемогти себе, вона шука іб порятунку коханого. Все ж обставини виявилися сильнішими за бажання свободи і кохання. Води Дунаю поглинули Соломію і разом з нею надію Остапа на вільне, щасливе життя.
Доживав свого віку Остап переможений, але не скорений, наодинці, але не самотній, бо вірним його супутником і співрозмовником був вільний вітер. І мав герой єдине бажання — «злучитися» зі своєю половиною, яка чекала його на дні Дунаю. А вітер і досі нас закликає любити життя, цінувати волю, берегти рідну землю, бо за все це, як колись, так і тепер, платять дорогою ціною.
Объяснение:
Звичайно прийнято вважати, що герой — це той, хто врятував людину, яка тонула, або виніс з палаючого будинку дитину, — таких людей навіть нагороджують медалями. Але, на мій погляд, герой — не обов'язково той, хто здійснює такі значні, а часом навіть відчайдушні вчинки. Героєм можна вважати і того, хто здатний здобути перемогу над самим собою. От, наприклад, така історія.
Для мого друга Артема уроки фізкультури — справжня мука. Ну ніяк не може він змусити себе стрибнути через коня, перевернутися на турніку.
Одного разу на уроці фізкультури він невдало перевернувся на турніку й упав. Відтоді у ньому оселився страх перед спортивними снарядами, а заодно й перед самим уроком фізкультури. Артем відчував себе незграбним, слабким, йому здавалося, що всі глузують з нього, вважають недотепою.
Артем був гарним учнем, особливо давалися йому математика і фізика. Ще він чудово розмовляв англійською мовою (з ним займалася бабуся, вчителька англійської ), і Артем допомагав нам на всіх контрольних.
Якось увечері я йшов повз школу і звернув увагу на те, що вікна спортзалу яскраво освітлені. "Може, якісь змагання? — подумав я. — Дай-но зайду подивлюся".
Коли я заглянув до спортзалу, то дуже здивувався. Там був тільки Артем. Він мене не помітив. А я ігав, як Артем розбігався, але, наблизившись до коня, різко зупинявся. Потім клав руки на шкіряну оббивку цього гімнастичного снаряда, начебто намагаючись звикнути до нього, і знову відходив і починав розбіг. І так багато разів. Раптом після чергового розбігу, торкнувшись руками коня, він таки переплигнув його. Артем не став робити ще одну спробу, щоб закріпити успіх. Він підійшов до турніка. Зупинився, зосередивши погляд на сталевому брусі... Я тихо зачинив двері, подумав, що моя присутність збентежить товариша. Я був упевнений, що страх перед гімнастичними снарядами він обов'язково переборе. Адже ніхто не примушував його тренуватися ввечері в спортзалі. Виходить, він вирішив здобути перемогу над самим собою. Це зовсім нелегко — відчути себе героєм, зуміти перебороти свої комплекси, вирости у власних очах.
