Однажды два легкомысленных генерала «очутились на необитаемом острове». Всю свою жизнь они провели «в какой-то регистратуре», а, значит, ничего не понимали. Генералы растерялись и в поисках пищи решили исследовать остров. Они обнаружили много деревьев со спелыми плодами, полноводную реку с рыбой, обилие дичи в лесу. Но ни один из генералов так и не смог добыть пропитания, и вернулись оба «на условленное место с пустыми руками». Они были обескуражены тем, что привычная пища, оказывается, в своем первоначальном виде «летает, плавает и на деревьях растет».
Голод стал все сильнее терзать генералов, которые до того «остервенились», что чуть было не съели друг друга. Чтобы как-то отвлечься, они принялись читать «старый нумер “Московских ведомостей“», который нашли на острове, но и там все статьи были посвящены званым обедам и ужинам с перечислением изысканных блюд.
Самый толковый из генералов, в учитель каллиграфии, предложил отыскать мужика, который и будет о них заботиться. Поблуждав по острову, они наткнулись на спящего под деревом огромного детину, который «самым нахальным образом уклонялся от работы». Увидев перед собой генералов, он хотел было дать деру, но те крепко вцепились в него.
Мужик ловко принялся за работу: нарвал яблок, собрал картофель, поймал рябчика, разжег огонь и приготовил разнообразную снедь. Генералы умильно глядели на его старания и думали: «Вот как оно хорошо быть генералами — нигде не пропадешь!». После они приказали мужику свить веревку, которой привязали его к дереву.
Благодаря стараниям мужика жизнь на острове для генералов казалась сладким сном. Но спустя время, соскучившись по столице, они заставили мужика построить лодку и отвезти их в Петербург. Последний блестяще справился с заданием, но всю дорогу выслушивал от господ одни лишь ругательства.
Отдохнув дома, генералы первым делом отправились в казначейство получить всю пенсию, что накопилась во время их отсутствия, а после отправили мужику «рюмку водки да пятак серебра: веселись, мужичина!».
Объяснение:Краткое содержание
Висловіть у ньому свої почуття з приводу історії її кохання. Коментарі Зображуючи трагедію війни, яка руйнує людські долі, молодість, майбутнє, письменник разом із тим поетизує кохання, показує еволюцію цього почуття в образах головних героїв твору. Коли розпочалася війна, для Івана більш важливим був захист рідної Батьківщини, а не особисте життя. Але зустрівши на своєму шляху Джулію, він починає відчувати багатство людського життя в коханні. Терешка важко йде до свого щастя. Спочатку його охоплює жах, що дівчина може виказати його. Цей жах, який навіть переходить у злобу («не стримавши напруження й гніву, ляснув її по щоці»), злоба межує з байдужістю («біс із ним, з цим дівчиськом») й прикрістю («що не міг кинути чи прогнати її й піти самому»). Але поступово в героя виникає почуття жалю («вона виглядала мокрою, утомленим птахом, безглуздо закинутою в цю ущелину») і приязні до дівчини, коли Джулія витягла з його п’яти колючку («Гаразд… Ходімо»). Згодом Іван відчуває до дівчини дружню турботу («Іван уперся ногою й подав їй руку») і радість від усвідомлення того, що не один («І тоді, певно, уперше, його пройняла тиха радість від того, що перед грізною невідомістю гір він не самотній і поруч є людина»). А надалі він відчуває острах втратити її («Іван боявся тепер утратити свою супутницю»; «Колишнє прагнення кинути її тепер злякало Івана, і він, важко стукаючи колодками, поліз до перевалу»). Досліджуючи таїни людської душі, письменник фіксує увагу на виразі очей героїв, їхніх жестах, що свідчать про виникнення порозуміння й симпатії, хоча вони не кажуть при цьому жодного слова про кохання. Через напружені сюжетні колізії автор підводить нас до думки про те, що полон не зламав героя духовно. Іван керується законами людської совісті. Саме тому він відчуває велику потребу в Джулії (не менше, аніж вона в ньому), бо дівчина здатна укріпити в ньому почуття людяності, яке намагалися витравити у в’язнів фашисти. Тема самовідданого й зворушливого кохання, що спалахнуло в тяжкий час війни, — одна з центральних у творчості В. Бикова. Краса слова. Художній стиль В. Бикова відзначається лаконізмом і стриманістю виражальних засобів. Сувора правда війни потребувала цілковитої конкретності, реалістичності деталей і ситуацій, але разом із тим дія повісті відбувається на лоні прекрасної природи Альп. Мандруючи альпійськими луками й узвишшями, герої ніби набираються