А. С. Пушкин писал свой роман около восьми лет. Роман можно назвать энциклопедией того времени. В нем все: политика, быт, нравы, обычаи, мода, чем кормили в ресторанах, какие представления шли в театрах, что читали и так далее. Однако все это строил Пушкин на любви, любви и дружбе. Белинский сказал о романе: “Самое задушевное произведение поэта”. Здесь сопоставляется любовь истинная и поддельная, дружба настоящая и поверхностная.
Мне кажется, когда любишь (если любишь по-настоящему), то желаешь предмету своей любви всего самого доброго, разделяешь с ним и печаль, и веселье, понимаешь его, живешь его жизнью, проблемами, ничего не требуя взамен. Татьяна Ларина хотела любить именно так. Не надо бежать от любви, даже если она безответная. Татьяну не оставило это чувство, хотя много времени, она вышла замуж. Пушкин относится к своей Татьяне трепетно и нежно. У нее открытое сердце сочувствовать и любить. Поэт наделил ее светлой, легко ранимой душой. Неразрывно связанная с природой и дополняющая ее, Татьяна обладает тонкой натурой и поэтической душой. Добрые и доверительные отношения с няней ей поверить в предания глубокой старины. Мы знакомимся с Татьяной, когда она совсем молоденькая девушка, в ней есть какая-то загадка. Татьяна отличается от своей сестры, Таня не как все. “Ей рано нравились романы, они ей заменяли все...” Мечтательная Таня жила своей особенной жизнью, и никто не мог вторгнуться в ее мир. Она создала себе образ мужчины, ее героя, и тут появляется Онегин, и Татьяна видит в нем свой идеал. Онегин умен глубоко и сильно чувствовать. Он сразу сумел оценить Татьяну с ее неброской внешностью и богатым внутренним миром. “Я выбрал бы другую, — говорит Онегин Ленскому, — в чертах у Ольги жизни нет. Кругла, красна лицом она, как эта глупая луна...” Евгений далек от идеала Татьяны, но она этого не понимает, влюбляется в него. Это чувство толкает ее на безрассудный (по понятиям того времени) поступок.
Татьяна не задумывалась о последствиях, она окунулась в свое чувство полностью. Написать письмо (более того — признание в любви) первой — сколько надо смелости. Потом ждать ответа, находиться в неведении и смятении, услышать отказ — какой надо быть сильной. Но, что бы ни говорил Онегин в тот день Татьяне (а поступил он благородно — не стал обманывать доверчивую душу), не угасла в сердце ее страстная любовь.
Катерина, Маргарита, Татьяна — эти женщины отдавали любви всю себя, без остатка. У этих женщин чудесный духовный мир. Не каждой дана такая любовь. Например, Ольга. У нее было все благополучно. Ленский обожал ее, писал ей стихи. Они часто были вместе, шутили. Ольге было хорошо с этим человеком, не скучно, но ее любовь походила скорей на дружбу, да и настоящей дружбой это не назовешь. Ленский погиб — Ольга вышла замуж. А ведь и мужчина может страстно любить, так любил Ленский (а в конце романа Онегин пал жертвою любви). Владимир не знал разврата, для него любовь не была игрой в “кошки-мышки”. Ленский был молод и чист душой. Онегин же напротив: “В красавиц он уж не влюблялся, а волочился как-нибудь”. Однако — “Они сошлись: волна и камень, стихи и проза, лед и пламень”. Онегин и Ленский “от делать нечего друзья”. Дружили они от скуки. Онегин дает влюбиться в себя Татьяне, ухаживает за Ольгой, убивает друга. Он, конечно, раскаивался, но было поздно. Он уезжает. Но Татьяна его не забыла, ей был интересен этот человек. Как он жил, что читал, о чем думал — она пыталась понять его душу. В Татьяне борются два чувства: ненависть и любовь (она не может смириться с тем, что Онегин убил друга), но продолжает любить его.
Главное действующее лицо в романе — сам поэт, его мысли, чувства, его личность. “Лирические отступления” в романе не рассказывают нам о жизни самого автора. “В те дни, когда в садах лицея я безмятежно расцветал”. Через восприятие самого Пушкина мы узнали о том времени, о его друзьях. На страницах появляются исторические личности. “Второй Чадаев, мой Евгений...” — Пушкин говорит о своих друзьях, а где-то даже подтрунивает над ними.
“Онегин, добрый мой приятель” — знакомит нас автор со своим героем. Пушкин и рассказывает нам об Онегине, и размышляет вместе с ним, и вообще считает его своим другом. Находит даже сходства между Онегиным и самим собой. Пушкину и нравятся какие-то его черты, а какие-то нет. Он осуждает Онегина и сочувствует ему. Пушкин хочет быть другом, он и выступает в качестве друга Онегина. Свой роман он воспринимает как “беседу сладкую друзей”.
Дружба и любовь — самые прекрасные чувства на Земле, не каждого Бог награждает ими. Лишь люди, умеющие дорожить этими чувствами, счастливы.
Объяснение:
Твір-роздум на морально-етичну тему за трагедією В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»
Найзнаменитіша і найтрагічніша історія кохання - це безсумнівно трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Це історія про сварки і союз, про юнацький максималізм і людські переживання. Відомо, що англійський драматург, Вільям Шекспір, переказав у своїй художній манері історію двох закоханих, про яких існувало народне сказання в літературі Італії.
У п'єсі піднімаються традиційні для розуміння проблеми: сила любові і ненависті, батьки і діти, борг і особисті бажання. Читаючи твір, ми поринаємо у світ юнацької пристрасті, закоханості між головними героями. Їхні почуття засновані на любові з першого погляду. Буря емоцій штовхає Ромео і Джульєтту на необдумані вчинки. Діти ворогуючих кланів, Монтеккі і Капулетті, вони стоять «на краю обриву», готові розірвати будь-які сімейні узи зі своїми рідними. Чи справжнє їхнє кохання? Хочеться вірити, що саме такими мають бути справжні почуття. Мені здається, що в юному віці серця найбільше відкриті для любові, коли це почуття надихає і забарвлює світ в різнокольорові відтінки, коли хочеться дихати одним повітрям і радіти життю. Все або нічого - такий підсумок трагедії Шекспіра.
Автор, порушуючи тему ворожнечі між родинами Капулетті і Монтеккі, показує читачеві-глядачеві лише молодих людей з різних сімей, які намагаються самоствердитися за рахунок інших, адже це б випробувати кращі клинки Верони, помірятися кулаками. І тут виникає питання про силу ворожнечі між сім'ями, наскільки вона мала місце в дійсності. Мені здається, що саме юнацька незрілість і привела до сумних подій, вбивства Тибальта, а потім і трагічної загибелі Ромео і Джульєтти.
Завдяки поетичній мові трагедії «Ромео і Джульєтта» перед нами виникають і акцентуються картини моралізаторства. Людиною рухають її внутрішні принципи. Хіба не було іншого шляху для цієї пари? Чому не можна було втекти, якщо така сила їх любові, розповісти свої батькам? Тоді що сильніше: честь або кохання? Ми віримо в те, що самі собі малюємо. Ми бачимо те, що хочемо побачити. У цій трагедії юнацький максималізм якнайкраще описує й передає всю гаму почуттів ще недоспілої особистості, коли існує тільки одне правильне рішення, коли людина не шукає або не бачить інших обхідних шляхів.
Цікавою, на мій погляд, є тема влади і всевладдя в трагедії В.Шекспіра, де батьківська влада, бажання видати Джульєтту за Паріса, розуміння якогось боргу меркне перед владою Бога. Що судилося, того не минути. Навіть сам монах, порушує прийняте правило питати благословення у батьків закоханих, сам сприяє їх союзу і всіляко намагається їм до проявляючи справжній гуманізм. Таким чином, підкреслюється, що не існує ніякої земної влади, тільки Божа воля. Мораль прекрасної трагедії В.Шекспіра, на мій погляд, полягає в тому, що щирість і любов, що вірою, повинні правити світом, а не покірність старим звичаям і обмеженим громадським нормам.
Объяснение:
Александр Демьяненко