З давніх-давен, ще коли не було писемності, людина вже вміла співати. Пісня супроводжувала людину скрізь. Наші пращури співали пісні, працюючи та відпочиваючи, радіючи та сумуючи. Через пісню людина висловлювала свої почуття. Нині, мабуть, мало хто може уявити, що співали наші бабусі й прабабусі, дідусі й прадідусі у молоді літа. Але я знаю, що народні традиції передавались через пісню, і збереглись упродовж віків. Наприклад, сьогодні на уроках з української літератури ми знайомимось з творами усної народної творчості. Саме з українських пісень ми дізнаємось про народні вірування, звичаї, про давню історію.
Можна сказати, що життя кожної людини розпочиналося з пісні. Мати, заколисуючи дитину, співала їй колискової. Недарма в народі говорять: «Найдорожча пісня — з якою мати колисала».
Підростаючи, працюючи в полі чи в хаті, людина також співала: «Хто співає, у того робота скоро минає». Пісня йшла поруч з народом всі віки. Під час горя — підбадьорювала, під час свят — розважала, а під час боротьби — надавала наснаги. Ось тому народ і говорить: «Пісня ні в добру, ні в злу годину не покидає людину».
Снегурочка— всем чужая. Она «не знает любви совсем».
Ее влекут «людские песни», страстные и печальные напевы любви. Снегурочка томится любопытством и удивляется силе этого чувства, заставляющего людей страдать и плакать. Но «младенческая душа» Снегурочки спит, никто не может пробудить в ней «желание любви».
Еще не зная любви, Снегурочка узнает «мучительную ревность», зависть к чужому счастью. Она чувствует себя «обманутой, обиженной, убитой», когда пастух Лель с легкостью покидает ее ради горячей сердцем и полной жизни Купавы.