Однажды охотился Актеон со своими товарищами в лесах Киферона. Настал жаркий полдень. Утомленные охотники расположились на отдых в тени густого леса, а юный Актеон, отделившись от них, пошел искать прохлады в долинах Киферона. Вышел он на зеленую цветущую долину Гаргафию, посвященную богине Артемиде. В крутом склоне горы увидел Актеон прелестный грот, весь обвитый зеленью. Он пошел к нему, не зная, что грот часто служит местом отдыха дочери Зевса, Артемиде, и что она только что вошла туда. Богиня отдала лук и стрелы одной из нимф и готовилась к купанию. Нимфы сняли с богини сандалии, волосы завязали узлом и уже хотели идти к ручью зачерпнуть студеной воды, как у входа в грот показался Актеон. Громко вскрикнули нимфы, увидав входящего Актеона. Они окружили Артемиду, желая скрыть ее от взора смертного. Подобно тому, как пурпурным огнем зажигает облака восходящее солнце, так зарделось краской гнева лицо богини, гневом сверкнули ее очи, и еще прекраснее стала она. Разгневалась на то Артемида, что Актеон нарушил ее покой, и превратила несчастного Актеона в стройного оленя.
Ветвистые рога выросли на голове Актеона. Ноги и руки обратились в ноги оленя. Вытянулась его шея, заострились уши, пятнистая шерсть покрыла все тело. Пугливый олень обратился в поспешное бегство. Увидел Актеон свое отражение в ручье. Он хочет воскликнуть: «О, горе!» - но нет у него дара речи. Слезы покатились у него из глаз. Лишь разум человека сохранила ему богиня. Что делать ему? Куда бежать?
Собаки Актеона почуяли след оленя; они не узнали своего хозяина и с яростным лаем бросились за ним. Через долины по ущельям Киферона, по стремнинам гор, через леса и поля, как ветер, несся прекрасный олень, закинув на спину ветвистые рога, а за ним мчались собаки. Все ближе и ближе собаки, вот они настигли его, и их острые зубы впились в тело несчастного Актеона-оленя. Хочет крикнуть Актеон: «О, пощадите! Ведь это я, Актеон, ваш хозяин!» - но только стон вырывается из груди оленя, и слышится в
этом стоне звук голоса человека. Упал на колени олень-Актеон. Скорбь, ужас и мольба видны в его глазах. Неизбежна гибель, рвут его тело на части рассвирепевшие псы. Подоспевшие товарищи Актеона жалели, что нет его с ними при таком счастливом лове. Затравили собаки дивного оленя, и не знали друзья Актеона, кем был этот олень. Так погиб Актеон, нарушивший покой богини Артемиды, единственный из смертных, видевший небесную красоту дочери громовержца Зевса и Латоны.
Главная информация:
Однажды охотился Актеон со своими товарищами в лесах Киферона. Охотники расположились на отдых в тени густого леса, а Актеон пошел искать прохлады в долинах. Вышел он на долину Гаргафию, посвященную богине Артемиде. Увидел грот, обвитый зеленью. Он пошел к нему, не зная, что грот часто служит местом отдыха дочери Зевса, Артемиде, и что она только что вошла туда. Богиня отдала лук и стрелы одной из нимф и раздевалась и готовилась к купанию. У входа в грот показался Актеон. Нимфы окружили Артемиду, желая скрыть ее от взора смертного. Разгневалась Артемида, что Актеон нарушил ее покой, и превратила его в оленя. Собаки Актеона почуяли след оленя; они не узнали своего хозяина и с яростным лаем бросились за ним. Их зубы впились в тело несчастного Актеона-оленя, псы разорвали на его части.
Второстепенная информация:
Нимфы сняли с богини сандалии, волосы завязали узлом и уже хотели идти к ручью зачерпнуть студеной воды. Подобно тому, как пурпурным огнем зажигает облака восходящее солнце, так зарделось краской гнева лицо богини, гневом сверкнули ее очи, и еще прекраснее стала она. Ветвистые рога выросли на голове Актеона. Ноги и руки обратились в ноги оленя. Вытянулась его шея, заострились уши, пятнистая шерсть покрыла все тело. Увидел Актеон свое отражение в ручье. Он хочет воскликнуть: «О, горе!» — но нет у него дара речи. Что делать ему? Куда бежать? Подоспевшие товарищи Актеона жалели, что нет его с ними при таком счастливом лове. Затравили собаки дивного оленя, и не знали друзья Актеона, кем был этот олень.
У 1938 році Костянтин Симонов закінчив Літературний інститут імені А. М. Гіркого. До цього часу він вже написав кілька творів — у 1936 році в журналах «Молода гвардія» та «Жовтень» були надруковані перші вірші Симонова.
У тому ж році Він був прийнятий в СП СРСР, вступив до аспірантури ІФЛІ, опублікував поему «Павло Чорний».
У 1939 році направлено як військового кореспондента на Халхін-Гол, в аспірантуру не повернувся.
Незадовго до від'їзду на фронт остаточно змінює ім'я і замість рідного Кирило бере псевдонім Костянтин Симонов. Причина — в особливостях дикції і артикуляції Симонова: не вимовляючи «р» і твердого «л», вимовити власне ім'я йому було важко. Псевдонім стає літературним фактом, і незабаром поет Костянтин Симонов набуває всесоюзну популярність. Мати поета нове ім'я не визнавала і до кінця життя називала сина Кирюшей.К. Симонов з А. Лизюковым. 1942 рік.
Підполковник Симонов. 1943 рік.
У 1940 році написав свою першу п'єсу «Історія однієї любові», поставлену на сцені Театру ім. Ленінського комсомолу; в 1941 році — другу — «Хлопець з нашого міста». Протягом року навчався на курсах військових кореспондентів при ВПА імені в. І. Леніна, 15 червня 1941 року отримав військове звання інтенданта другого рангу.
З початком війни покликаний у РККА, як кореспондент із Діючої армії публікувався в «Известиях», працював у фронтовій газеті «Бойовий прапор»У 1942 році йому було присвоєно звання старшого батальйонного комісара, в 1943 році — звання підполковника, а після війни — полковника. У роки війни написав п'єси «Російські люди», «Чекай мене», «Так і буде», повість «Дні і ночі», дві книги віршів «З тобою і без тебе» і «Війна».
Наказом ВС Західного фронту №: 482 від: 03.05.1942 року старший батальйонний комісар Симонов Кирило Михайлович нагороджений орденом Червоного Прапора .Велика частина його воєнних кореспонденцій публікувалася в «Червоній зірці».
04.11.1944 року підполковник Кирило Михайлович Симонов,спец. кореспондент газети"Червона Зірка",нагороджений медаллю "За оборону Кавказу"Перший роман «Товариші по зброї» побачив світ у 1952 році, потім велика книга — «Живі і мертві» (1959). У 1961 році театр «Сучасник» поставив п'єсу Симонова «Четвертий». У 1963-1964 роках пише роман «Солдатами не народжуються», у 1970-1971 — «Останнє літо». За сценаріями Симонова були поставлені фільми «Хлопець з нашого міста» (1942), «Жди мене» (1943), «Дні і ночі» (1943-1944), «Безсмертний гарнізон» (1956), «Нормандія-Німан» (1960, спільно з Ш. Спааком і Е. Тріоле), «Живі і мертві» (1964), «Відплата» (1967), «Двадцять днів без війни» (1976).
К. Симонов (2-й зліва) на III з'їзді письменників УРСР. 1954 рік.
К. Симонов в Берліні. 1967 рік.
Меморіальний камінь, присвячений пам'яті К. Симонова, встановлений на Буйничском полі.