прочитав рассказ виктора астафьева "конь с розовой гривой", я понял несколько вещей. во-первых, не стоит бояться, что тебя засмеют приятели. нужно поступать так, как считаешь нужным и правильным. витя с подачи левонтьевских совершил плохой поступок - не выполнил поручение бабушки и обманул ее.
во-вторых, я понял, что если что-то натворил, то не нужно тянуть время, а надо сразу же признать свою ошибку. витя боялся признаться в проступке, и опоздал - бабушка уже уехала в город.
в третьих, я понял, что муки совести - страшнее, чем
наказание.
и еще я понял, что бабушка вити - мудрая женщина. она не наказала внука, потому что поняла, что это уже не нужно. витя уже все понял и раскаялся. вместо этого бабушка купила ему "пряник конем", о котором мечтал мальчик. поэтому витя усвоил бабушкин урок на всю жизнь.
Илья Муромец - самый известный, но в то же время самый загадочный герой русского эпоса. Трудно найти такого человека в России, который не слышал бы никогда об этом славном богатыре из древнего города Мурома. Большинство знает о нем лишь то, что запомнилось им с детства из былин и сказок, и часто бывают поражены сложностью и многозначностью этого образа. Над разрешением загадок, связанных с ним, уже почти два столетия бьются ученые разных специальностей, но тайны все же остаются.ши предки XVI - начала XIX вв. не сомневались в том, что Илья Муромец - реальная историческая личность, воин, служивший киевскому князю. Между тем русские летописи не упоминают его имени. Зато он является главным действующим лицом не только наших былин, но и германских эпических поэм XIIIв., основанных на более ранних сказаниях. В них он представлен могучим витязем, княжеского рода Ильей Русским. В документальном источнике имя этого известного героя впервые упомянуто в 1574 г. Посланник римского императора Эрих Лассота, посетивший Киев в 1594 г., оставил описание гробницы Ильи Муромца, находившейся в богатырском приделе Софийского собора. Для знаменитого героя и его товарища был сооружен специальный придел, т. е. им была оказана такая же честь, как и великим князьям. В то время богатырская гробница была уже пуста; останки же известного Ильи были перенесены в Антониеву пещеру Киево-Печерского монастыря. В 1638 г. эти мощи были описаны иноком этой знаменитой лавры Афанасием Кальнофойским, который определил, что Илья Муромец жил 450 лет назад, т. е. в 1188 г.
Характары і вобразы герояў п'есы Аляксея Дударава "Вечар" Творчасць Аляксея Дударава вылучаецца непадробнай шчырасцю, імкненнем знайсці адказы на надзённыя пытанні жыцця. Драматург звяртаецца да вечнага ў сучасным існаванні кожнага, жыццёвыя, немудрагелістыя сітуацыі асэнсоўвае па-філасофску. «...Жыццё — выпрабаванне чалавека на чалавечнасць. I ўвечары павінна свяціць сонца», — так сказаў пра сваю п'есу «Вечар» А. Дудараў. У «неперспектыўнай» вёсцы Вежкі засталіся толькі трое старых — Ганна, Васіль Мульцік і Мікіта Гастрыт. Па-рознаму прайшло іх жыццё. Ганна ўвесь час, як і Мульцік, працавала на зямлі. Ні адпачынку, ні радасці не ведала. У вайну і пад бомбамі ляжала, і ў сваей хаце гарэла, траіх дзяцей пахавала за адзін месяц. I апошні сын Віцёк нейкі няўдалы атрымаўся — цягне лес у турме. Але Ганна не азлобілася на жыццё. Яна толькі стомлена думае: «Рабіла, рабіла, рабіла; а на гэтым свеце няма чаго пакінуць... I нашто нарадзілася?» Навошта нарадзіўся, ведае Мульцік. У яго таксама нялёгкі лес. Ён «тры вайны адпляскаў, піабляй махноўцы секлі, кулакі ў трыццаць другім цвікамі да крыжа прымалацілі, на фінскай ногі адмарозіў, у партызанах немцы расстрэльвалі, потым ваяваў — два разы параніла, тры разы кантузіла. I гэта яшчэ не ўсё! Двух дзетак за вайну пахаваў, і ніпічымніца пасляваенная была, і хату пярун паліў, і карова здыхала, і жонка памерла, і сын апошні гадоў пяць пісем не піша». Гора ўзмацніла душу Васіля, надзяліла яго вялікім багаццем, дабрынёй, якая, колькі ні раздавай, не вычэрпваецца, як той калодзеж, што некалі паіў усю вёску. Ад Мульціка ідзе да людзей цеплыня, спачуванне. Ён бачыць, як чакае Ганна весткі ад свайго няўдалага сына, і піпіа ад імя Віцька ліст на радыё, каб перадалі для маці яе любімую песню. I якая паэтычная, тонкая і ўзнёслая душа адкрываецца ў яго, калі ён кажа пра ласкавыя матчыны рукі, што пяклі самы смачны хлеб, пра родную хату і бярозкі пад акном. Мульцік — паэт і ў адносінах да зямлі-карміцелькі, і да сонца, якое для яго вышэй і магутней нават за бога, таму што бог карае, а Сонца дае жыццё раслінам, і жывёлам, і чалавеку. Мульцік не моліцца сонцу, ён размаўляе з ім, як з блізкім. Ён добра ведае, што нарадзіўся на Зямлі, каб сагрэць яе сваей душой, каб працаваць, хлеб расціць. Для яго шчасце не ў сытасці і не ў бяздзейнасці: «Шчасце з чужых рук заўсёды кіслае... Шчасце самому рабіць трэба». Мульцік ніколі не ішоў насуперак сваім перакананням, пацверджаным жыццём папярэдніх пакаленняў поглядам. I легка ў яго на сэрцы нават перад немінучай смерцю. У Мульціку і Ганне ўвасоблена гармонія натуральнага жыцця. Менавіта ў вобразах Васіля і Ганны раскрываюцца прыродная мудрасць, далікатнасць, чысціня пачуццяў чалавека. Старыя з болем думаюць, што няма каму перадаць мудрасць, жыццёвы вопыт, што выстудзяцца іх хаты і зарасце сцяжынка да іх Вежак, перасохне чысты калодзеж, бо ніхто не будзе браць з яго вады. Яны хвалююцца, што парушацца прыродныя сувязі і асірацее зямля продкаў. I не так адзіноцтва мучыць старых, як тое, што зямля застанецца ў адзіноце. П'еса «Вечар» прасякнута цёплым гумарам, лірычнасцю. Адухоўленыя блізкасцю да прыроды героі А. Дударава ўвасабляюць гармонію спрадвечнага вясковага жыцця з яго высокімі патрабаваннямі і крытэрыямі.
прочитав рассказ виктора астафьева "конь с розовой гривой", я понял несколько вещей. во-первых, не стоит бояться, что тебя засмеют приятели. нужно поступать так, как считаешь нужным и правильным. витя с подачи левонтьевских совершил плохой поступок - не выполнил поручение бабушки и обманул ее.
во-вторых, я понял, что если что-то натворил, то не нужно тянуть время, а надо сразу же признать свою ошибку. витя боялся признаться в проступке, и опоздал - бабушка уже уехала в город.
в третьих, я понял, что муки совести - страшнее, чем
наказание.
и еще я понял, что бабушка вити - мудрая женщина. она не наказала внука, потому что поняла, что это уже не нужно. витя уже все понял и раскаялся. вместо этого бабушка купила ему "пряник конем", о котором мечтал мальчик. поэтому витя усвоил бабушкин урок на всю жизнь.